“Ганс Касторп — так звали цього хлопця — був сам у маленькому, оббитому сірою тканиною купе, сидів зі своїм портфелем із крокодилячої шкіри, подарованим його дядьком та опі-куном, консулом Тінаппелем, так принагідно ми відрекомендували і його, — зі своїм зимовим пальтом, що погойдувалося на гачечку, та своїм пледом, згорнутим руркою;”
“Два дні подорожі віддаляють людину — а особливо молоду, ще не так міцно закорінену в житті — від її щоденного світу, всього того, що вона називає обовʼязками, уподобаннями, кло-потами, намірами, набагато більше, ніж уявляв собі Ганс Касторп, розмірковуючи про це в екіпажі дорогою до вокзалу.”
“Чим займається? Розчленовуванням душі? Звучить досить гидко! — вигукнув Ганс Касторп, його аж розпирало від сміху.”
“Людина живе не лише своїм приватним життям індивіда, а, свідомо чи несвідомо, також і життям своєї епохи, сучасності, і навіть якщо вона розглядає основи свого існування як безпосередньо дані й самоочевидні, а від бажання поглянути на них критично віддалена настільки, наскільки насправді був віддаленим наш Ганс Касторп, — усе одно, цілком можливо, що Ганс Касторп таки відчував неясний вплив на його моральний стан деяких недоліків суспільства.”
“Скільки місяців наклали на вас наші Мінос і Радамант!? - Слово «наклали» прозвучало з його вуст особливо кумедно. - Давайте я прикину? Шість? Чи зразу девʼять? Тут люди не скупі…”
“Хай йому грець! То ви не з наших? Ви здорові, ви тут лише в гостях, як Одіссей у царстві тіней? Як сміливо спуститися в безодню, де порожньо й безглуздо нидіють мертві…”
“Мінос і Радамант — володарі Криту, брати, за давньогрецькими міфами, після смерті стали суддями над душами померлих.”
“Злість, мій добродію, є духом критики, а критика — це джерело поступу та просвітництва.”
“дорога, якою йдеш уперше, є значно довшою, ніж та, яку ти вже знаєш, — але так чи так, шлях назад вони подолали напрочуд швидко.”
“О, Кроковскі! — вигукнув Сеттембріні. — Он іде, і він знає всі секрети наших дам. Прошу звернути увагу на витончену символіку його одягу. Він носить чорне, даючи цим знати, що сфера його досліджень — ніч.”
“— Одна хвилина настільки довга… вона триває стільки, скільки потрібно секундній стрілці, щоб пройти одне коло. — Але, за нашим відчуттям, ця тривалість руху стрілки цілком різна! І фактично… я кажу: фактично, - повторив Ганс Касторп і так сильно притиснув указівним пальцем кінчик свого носа, що цілком його зігнув, — це рух, просторовий рух, чи не так? Стій, почекай! Отже, ми міряємо час простором. Але ж це так само, якби ми хотіли міряти простір часом, що роблять лише цілковиті неуки. Від Гамбурга до Давоса двадцять годин — так, залізницею. А пішки, скільки це буде? А подумки? Ані секунди!”
“це була одна з тих лекцій, які що два тижні доктор Кроковскі читав у їдальні всій дорослій і «неморібундній публіці «Берґгофа», що зналася на німецькій мові. Як довідався Ганс Касторп від брата, йшлося про цикл повʼязаних між собою науково-популярних лекцій під загальною назвою «Любов як хвороботворча сила».”
“той, що сам дав себе підкорити? З погляду пересічної людини хворий лікар залишається парадоксом, проблематичним яви-щем. Можливо, його знання про хворобу, внаслідок власного досвіду, не так збагатиться та знайде моральну опору, як затуманиться й призведе до розгубленості. Він не дивиться на хворобу як на свого відвертого ворога, він сам захоплений нею, не може однозначно пристати на одну сторону; и тут з усією обережністю варто запитати, чи може особа, належна до світу хвороби, бути зацікавленою в одужанні чи навіть догляді за іншими такою ж мірою, як людина здорова?..”
“Гансові Касторпу було достатньо лише подумати про пані Шоша, — а він думав про неї, — й отримував для свого серцебиття необхідну емоційну спонуку.”
“красиве слово творить красиву дію.”
“Красиво писати — це майже те саме, що красиво мислити, а звідти вже недалеко до того, щоб красиво діяти.”
“усе це є єдиним, є тією самою силою та ідеєю, і все можна підсумувати одним словом. Що це за слово? Ну, воно створене з відомих складів, сенс та велич яких брати ще, напевне, ніколи не усвідомлювали, це слово — цивілізація!”
“Він був настільки любʼязним, що, погодившись на наполегливі прохання Ганса Касторпа, дозволив йому подивитися через екран на свою власну руку. І Ганс Касторп побачив те, що сподівався побачити і що, власне, не було призначене для людського ока: він дививсь у власну могилу.”
“Психоаналіз корисний як інструмент просвіти та цивілізації, оскільки він розхитує дурні переконання, усуває природжені забобони, підриває авторитети, — одне слово, він корисний, коли звільняє, ошляхетнює, олюднює, робить рабів зрілими до свободи. Але він і шкідливий, дуже шкідливий, коли гальмує діяльність, підриває коріння життю, оскільки нездатний надати йому форму. Психоаналіз може бути доволі неапетитним, як смерть, з якою він, власне, повʼязаний, — рідня могилі та її підозрілій анатомії…”
“Одне слово, виявилося, що наш гість по вуха закохався у Клавдію Шоша, — ми ще раз вдаємося до вживання цього слова, оскільки, як нам здається, достатньою мірою внеможливили хибне його тлумачення. Отже, сутність його закоханості зовсім не вичерпувалася приємно-меланхолійним душевним настроєм, як у згаданій вище пісеньці. Це був, радше, особливий, ризикований та розпачливий різновид такого роду зачарування, коли людину то морозить, то кидає в жар, як при лихоманці, або як у жовтневий день на високогірʼї поєднується мороз та спека. Саме цьому різновидові якраз і бракує певного душевного пориву, який би міг поєднати ці протилежні складники. З одного боку, Гансова закоханість була позначена певною безпосередністю, від якої хлопець ставав блідим як стіна, а його обличчя судомно посмикувалося, коли він дивився на коліно пані Шоша та лінію ноги, на її спину, вигин шиї та передпліччя, що стискали маленькі груди, — одне слово, на її тіло, таке розслаблене тіло, чию тілесність особливо підсилювала та підкреслювала хвороба, на це тіло, що завдяки хворобі стало мовби подвійно тілесним; з іншого боку, його закоханість була чимось таким, що вислизає та надзвичайно шириться, вона була думкою чи навіть мрією, неймовірно звабливою та жахною мрією молодого чоловіка, який на своє чітко поставлене, хоча й несвідоме запитання почув у відповідь лише глуху мовчанку. В ході нашої оповіді ми, як і будь-яка людина, вважаємо своїм правом висловити власні міркування, тож робимо припущення, що Ганс Кастори навряд чи продовжив би своє перебування тут, нагорі, бодай на один день, якби його простій душі відкрилася в глибинах часу бодай якась задовільна відповідь щодо сенсу та мети його служіння життю.”
“порядок та добір є першим кроком до досконалого знання, адже найстрашнішим ворогом є ворог невідомий.”
“Так, ну а я трохи займаюся «дітьми смерті», ви, очевидно, саме це маєте на увазі. Коли маю час, то навідую тяжкохворих, із серйозними недугами, зовсім не нехтуючи власним лікуванням, розумієте, відвідую тих, хто тут не для розваг і хворіє не внаслідок розпусти, а тих, хто помирає.”
“0, любов, ти знаєш… Тіло, любов, смерть — то є триєдність. Адже тіло — це хвороба та жадання, й воно призводить до смерті, так, смерть і любов — вони обидві мають у собі тілесність, ось у чому їхній жах та їхня велика магія! Але смерть, розумієш, це, з одного боку, щось ганебне, стидке, що змушує червоніти від сорому, а з іншого боку — це сила, дуже врочиста и велична, смерть - набагато вища за життя, яке собі регоче, наживає гроші та набиває черево, — значно почесніша, ніж поступ, який базікає про себе в усі часи; тоді як смерть — це історія, й шляхетність, і благочестивість, і вічність, і те, що є для нас священним, у присутності чого ми здіймаємо капелюха та ступаємо навшпиньки… Те саме стосується й тіла, тілесного кохання, адже це щось непристойне, недобре, й тіло своєю поверхнею червоніє та блідне від страху і сорому перед самим собою. Але водночас тіло — це торжество величі й слави, це чудодійний образ органічного життя, свята, дивовижна форма й краса; любов до нього, до людського тіла, є також найвищою мірою гуманним інтересом, потужнішим виховним началом, ніж уся разом узята педагогіка світу!..”
“Хибна думка! Визнаючи обʼєктивність одиничного, переносячи суть речей із загального на часткове явище, як то робили послідовники Арістотеля — Тома Аквінський та Бонавентура, — ви відділяєте світ од його вищої ідеї, ставите світ поза Богом, а Бога робите трансцендентним. Це класичне середньовіччя, шановний добродію.”
“Ви, італійці, винайшли вексельну справу та банки — хай простить вам Бог. Англійці ж винайшли політичну економію, й цього людський геній не простить їм ніколи.”
“російське прагнення до експансії в бік Європи, розпалює наразі пригасле суперництво між Петербургом та Віднем…”
“Хотіти можна лише власну долю.”
“У можливість війни вірить той, хто недостатньо її ненавидить!”
“— «Тільки в горах живе свобода», — безтурботно проспівав Ганс Касторп. — Для початку скажи мені, що таке свобода, — вже звичайним тоном вів він далі.”
“Мій обовʼязок — вказати вам, як людям молодим та недосвідченим, принаймні на духовну небезпеку спілкування з цим чоловіком і просити вас триматися від нього на певній відстані. Його формою є логіка, але суттю - плутанина.”
“Переконання не можуть вижити, якщо немає нагоди їх захищати,”
Ігри на запам'ятовування (промо)
“Затямте собі, дух є суверенним, його воля є вільною, він визначає світ моральності. Але досить лише духові дуалістично виокремити смерть, і вона волею духа стає, справді й на ділі, аси, ви розумієте мене, самодостатньою, ворожою до життя силою, небезпечним принципом, великою спокусою, і її царством є сластолюбство. Ви запитаєте мене, чому сластолюбство? Я відповім: тому що вона звільняє й визволяє, тому що вона є порятунком, але не порятунком від сил зла, а порятунком у злі. Вона звільняє від моралі та моральності, позбавляє витримки та твердості, дає простір сластолюбству. Якщо я застерігаю вас від цього чоло-віка, з яким звів вас усупереч власній волі, якщо закликаю вас при зустрічах з ним тричі оперезати своє серце сталевим поясом критики, то лише через те, що всі думки його мають слас-толюбний характер, адже вони перебувають під егідою смерті, а смерть є надзвичайно розпусною силою, як я вам уже якось казав, інженере, — я добре памʼятаю, що вдався до цього вислову, оскільки завжди зберігаю в памʼяті вдалі й точні епі-тети, які мені доводиться вживати, — силою, що скерована проти моральності, поступу, праці та життя, й шляхетним завданням будь-якого вихователя є збереження молодих умів від її згубного подиху.”
“Так закінчилася спроба рівнини повернути Ганса Касторпа, який відбився від дому. Хлопець не приховував від себе, що безславний провал кампанії, провал, який він передбачив наперед, мав вирішальне значення в його стосунках з тими, хто жив на рівнині. Вони, здвигнувши плечима, остаточно махнуть на нього рукою, а він здобуде цілковиту свободу, від думки про яку вже не калатало його серце.”
“хвороба — піднесений життєвий стан, і, отже, вона має в собі щось урочисте, але одне цілком зрозуміло, що хвороба висуває на перший план тілесне начало, змушує людину цілковито зосереджуватися на своєму тілі й таким чином є згубною для людської гідності, адже вона принижує її, залишаючи людині саме лише тіло. Отже, хвороба є нелюдяною.”
“Людяність? Шляхетність? Дух — ось що відрізняє людину від усіх інших видів органічного життя. Людина — це істота, яка найбільше відірвалась од природи, яка себе їй найбільше протиставляє. Таким чином, саме в дусі, у хворобі закладена людська гідність і шляхетність, інакше кажучи: наскільки людина хвора, настільки вона є людиною; геній хвороби незрівнянно людяніший від генія здоровʼя.”
“Сеттембріні був ортодоксальним і суворим, а Нафта — морально хистким та схильним до розпусти, оскільки він проєктував істину на людину і заявляв: істинним є те, що корисно людині! Хіба це не життєствердна буржуазність і не філістерський утилітаризм - настільки тісно привʼязати істину до інтересів людини? Яка ж тут залізна обʼєктивність? У цьому більше свободи та субʼєктивізму, ніж на те погодився б Лео Нафта, й, водночас, це, звичайно, політика, така сама політика, як і моралізаторські висловлювання Сеттембріні: свобода є найвищим законом любові до людини. Хіба це не означає повʼязати свободу, як Нафта повʼязував істину, а саме повʼязати її з люди-ною. Тут, безперечно, було більше ортодоксального благочестя, ніж свободи, це знову ж таки відмінність, яка в такого роду дискусіях легко може зовсім загубитися. Ох уже цей пан Сеттембріні! Недарма він літератор, тобто внук політика та син гуманіста. Він заводив прекраснодушні бесіди про критику та красу духовного розкріпачення й підморгував дівчатам на вулиці, тоді як уїдливого Нафту стримували суворі обігниці. І все-таки останній був ледь не розпусником через надмірне вільнодумство, а перший і знати нічого не хотів, окрім добро-чесності. Пан Сеттембріні побоювався «абсолютного духа» і за всяку ціну хотів привʼязати дух до демократичного поступу, обурюючись релігійним вільнодумством войовничого Нафти, який скидав в одну купу Бога й диявола, святість і скверну, геніальність і хворобу й не бажав визнавати жодної оцінки, жодного присуду розуму, жодної волі. То хто ж із них є вільно-думцем, а хто благочестивим, і в чому полягає істинне призначення людини та її панування: у відмові від свого «я» та розчиненні у всепоглинущому колективі, який все нівелює, колективі аморальному й водночас аскетичному, чи, може, в «кри-тичному субʼєктивізмі», в якому недозволенним чином переплелися вітрогонство та справжня громадянська шляхетність. Ох, принципи та погляди щоразу перепліталися, не бракувало й внутрішніх суперечностей…”
“В душі я заодно з ними, а не з Нафтою, але й не із Сеттембріні — обидва балакуни. Один злий сластолюбець, а інший все сурмить у ріжок розуму і гадає, що так він може вилікувати навіть божевільних — що за несмак! Це філістерство, гола етика, безбож-ність і більше нічого. Але й на бік куцого Нафти я також не стану, з його релігією, яка є не чим іншим, як суцільною guazzabuglio! Бога й чорта, добра і зла, яка годиться лише для того, щоб окрема людина кидалася в неї сторчака, аби містично розчинитися у загальному. Ох уже ці педагоги! Їхні суперечки та протилежні опінії — то лишень guazzabuglio, метушлива какофонія бою, і їй не оглушити того, хто мислить бодай на йоту незалежно і чистий своєю душею. І це питання про аристократизм! Зʼясування, що шляхетніше: життя чи смерть, хвороба чи здоровʼя, дух чи природа? Хіба ж це суперечності? Я вас запитую: хіба ж це питання? Ні, не питання, і питання про те, що є шляхетнішим, також не існує. Безрозсудність смерті є невіддільною від життя, без неї не було б життя, а стояти посередині, посередині між безрозсудністю та розумом - ось призначення Homo Dei; отже, і царство людини - посередині між містичним єднанням та бездумним індивідуалізмом. Я бачу людину зі своєї колони. Вірна своєму призначен-ню, людина, Ното Dei, має бути вишукано поштивою та дружньо шанобливою до самої себе: саме вона є шляхетною, а не суперечності. Людина вивищується над суперечностями, через неї вони існують, а отже, вона є шляхетнішою за них. Шляхетнішою за смерть, адже тій годі змагатися зі свободою людського розуму. Шляхетнішою за життя, адже йому годі змагатися з чистотою людського серця.”
“Заради любові та добра людина не має дозволити смерті панувати над її думками.”
“Мова є втіленням культури…”
“фактично наша смерть є радше справою тих, хто залишається, ніж нашою власною;”
“поки ми є, смерті немає, а коли є смерть — немає нас; таким чином, між нами і смертю не виникає жодного реального звʼязку, це таке явище, яке нас взагалі не стосується і лише опосередковано стосується світу і природи, тому всі створіння сприймають смерть із великим спокоєм, байдужістю, безвідповідальністю та егоїстичною простодушністю.”
“Отой забудькувато-довірливий самообман — сумне, але закономірне явище навіть серед наймужніших натур, коли процес руйнування організму наближається до свого летального кінця, — явище закономірно-безособове, воно сильніше за будь-яку індивідуальну свідомість, воно як спокусливий сон, що сковує замерзаючого, як ходіння по колу людини, що заблукала.”
“за умов цілковитої збентеженості, людська безпомічність скорше схильна переживати час, надзвичайно ущільнюючи його, аніж розтягуючи.”
“Поза сумнівом, уже багато років ми перебуваємо тут, нагорі, це порочний сон без опію й гашишу, і в нас голова йде обертом, моральний суддя винесе нам за нього вирок, і все-таки непроникному затума-ненню ми свідомо протиставляємо і ясність розуму, і чіткість логіки! Не випадково — цього не можна не визнати - вибрали ми для дискусій такі уми, як у пана Нафти та пана Сеттембріні, замість того щоб оточити себе незрозумілими Пеперкорнами, це мимоволі підштовхує нас до порівняння, і ми, особливо в тому, що стосується формату, маємо висловитися на користь згаданого персонажа, який зʼявився так пізно; тих самих висновків дійшов і Ганс Касторп, лежачи на своїй лоджії, змушений визнати, що обидва його надто пишномовні вихователі, які підступали з обох боків до його бідолашної душі, поряд із Пітером Пеперкорном перетворюються на карликів, йому навіть хотілося назвати їх так само, як його самого жартівливо назвав у своєму королівському захмелінні Пеперкорн, а саме «базікалами»; і як добре й щасливо склалося, що герметична педагогіка звела його і з такою яскравою особистістю.”
“Цікаве завжди є трохи лячним…”
“Я мелю різні дурниці, але краще молоти дурниці і при цьому висловити бодай почасти думку, яку важко вхопити, аніж проголошувати лише бездоганні банальності, —”
“Мужність пізнання та висловлювання — це якраз і є література, і є гуманізм…”
“церква, додав Сеттембріні, вочевидь, зацікавлена насамперед у більшій кількості вірних душ, а не в їхній якості, що свідчить про її глибоку духовну нешляхетність.”
“У чому ж полягали сумні-ви, які непокоїли Ганса Касторпа щодо його «правління» та сумління і таким чином ставили під питання дозволеність його любові до цієї пісні та повʼязаного з нею світу? І що то за світ, який, за здогадами його сумління, мав би бути світом забороненої любові? То була смерть.”
“Людина є мірилом усіх речей, — додав він. — Її право судити про добро та зло, реальність та обман — невідʼємне…”
“бувають справедливими щодо тої або тої точки зору. Усе інше є лібералізмом, і сьогодні на цей гачок нікого вже не зло-виш. Тож справедливість є лише словесним лушпинням, типовим для буржуазної риторики; а для того, щоб діяти, треба насамперед знати, про яку справедливість йдеться: ту, яка хоче кожному віддати те, що йому належить, чи ту, яка хоче дати всім те саме.”
“Той, хто не здатний відстоювати свій ідеал силою власної особистості, власною рукою, власною кровʼю — недостойний його; головне тут, щоб при всій одухотвореності залишатися сміливим та мужнім.”
“Боягуз! — вигукнув Нафта, так ніби цим надто людським вигуком він хотів зізнатися, що коли стріляєш сам, для цього потрібно більше мужності, ніж коли даєш можливість іншому стріляти в себе, й, піднявши пістолет так, як його не піднімають під час поєдинку, вистрілив собі в голову. Розпачливий, незабутній момент!”
“Сім років провів Ганс Касторп серед тих, що жили тут, наго-рі, — не надто кругле число для прихильників десяткової сис-теми, а все-таки хороше, по-своєму зручне, так би мовити, своєрідне міфічно-мальовниче часове тіло, приємніше для душі, ніж, наприклад, шестірка — суха половина дюжини. За всіма сімома столами посидів він у їдальні, за кожним - близько року. Насамкінець він опинився за «поганим» російським столом, разом із двома вірменами, двома фінами, одним бухарцем та одним курдом.”
“Я бажав для тебе іншого відʼїзду, але що тут вдієш, боги вирішили саме так, а не інакше. Я сподівався, що ти повернешся до своєї роботи, а ти їдеш воювати разом зі своїми. Боже мій, виходить, це судилося саме тобі, а не нашому лейтенантові. Як життя грається з нами… Воюй хоробро там, де близькі тобі по крові! Більшого зараз ніхто не може зроби-ти. А мені пробач, якщо рештку своїх сил я віддам на те, щоб і свою країну підштовхнути до боротьби на тому боці, який підкаже її дух та її священні інтереси!”
“Він падає. Ні, він кидається пластом на землю, бо йому назустріч мчить пекельний звір - великий бризантний снаряд, огидна цукрова голівка з того світу. Він лежить, втискаючись обличчям у прохолодну багнюку, розкинувши ноги, вивернувши ступні та впираючись підборами у землю. Важкий снаряд, продукт здичавілої науки, начинений усім найгіршим, що є на світі, за тридцять кроків від нього, ніби сам диявол, глибоко загрузає в землю і розривається в ній з підступною, лютою силою та викидає високий, як будинок, фонтан землі, вогню, заліза, свинцю та пошматованих людей. Адже там лежали двоє — вони були друзями й лягли поряд у мить небезпеки; тепер їхні останки змішалися і зникли.”
“Щасливої дороги — залишишся ти живим чи ні! Надії на життя в тебе невеликі: лютий танок смерті, в який тебе затягли, триватиме ще не один грішний рочок, і ми не можемо закластися, що ти виживеш. Правду кажучи, це питання ми з певною безтурботністю залишаємо відкритим. Пригоди твоєї плоті та духа, що поглибили твою простоту, дали тобі можливість пережити в дусі те, що навряд чи доведеться пережити в тілі. Були миті, коли зі смерті та тілесної розбещеності перед тобою, як «правителем», сповнена передчуття майбутнього поставала мрія про любов. Та чи з цього світового бенкету смерті, з цієї жахливої тваринної жаги, що запалює вогнем дощове призахідне небо, може колись вирости любов?”
“Скромність у чомусь повʼязана з розумністю, з інтелігентністю;”
“наступні покоління у всякому разі сприйматимуть цей твір як документ європейського стану душі та духовної проблематики в першу третину двадцятого століття, тож нехай прислужаться вам оці міркування автора щодо написання книжки та повʼязаний з цим досвід.”
“Існують автори, імена яких повʼязані з одним-єдиним великим твором і є ледь не ідентичними цьому творові, їхня сутність цілковито виразила себе в ньому. Данте - це «Божественна комедія». Сервантес — це «Дон Кіхот». Та бувають також інші письменники, — і саме до таких маю себе зарахувати, — для яких окремий твір жодною мірою не є таким показовим та значущим, а є лише фрагментом великого цілого, життєвого доробку, ба навіть усього життя та самої особистості, яка хоч і прагне подолати закон часу та послідовності, намагаючись вносити в кожен новий твір усю особисту цілісність, та все-таки, лише так, як у романі «Зачарована гора», робиться спроба здолати час, а саме через лейтмотив, через магічну формулу, яка дозволяє трактувати попередні та наступні події, то є засіб щомиті відтворювати внутрішню цільність.”
“long short story (Новела)”
“Що ж я можу сказати про саму книжку й про те, як її читати? Спершу висловлю дуже зухвале побажання, а саме: читати її треба двічі.”
“читання має приносити радість, розважати й пожвавлювати, а на кого книжка не чинить такої дії, той має її відкласти й узятися за іншу. А тому, хто таки добувся до кінця «Зачарованої гори», я раджу перечитати її ще раз. Адже її особлива структура, особливий характер композиції має ту властивість, що під час повторного прочитання задоволення читача зростає й поглиблюється, — так само треба вже знати музику, щоб по-справжньому нею насолоджуватися.”
"Тож я повертаюся до вже заторкнутої теми, а саме до таємниці часу, з якою тісно переплетена романна оповідь. Це роман про час (Zeitroman) у подвійному сенсі: в історичному, адже він намагається відтворити внутрішній світ довоєнної доби в Європі, але також у тому, що сам час є предметом цього роману. Адже час є не лише досвідом романного героя, тут ідеться про час зсередини, про сам час. Сама книжка є тим, про що вона розповідає; адже коли вона до безкінечності описує герметичну зачарованість молодого героя роману, сама вона прагне за допомогою мистецьких прийомів усунути час, намагаючись надати всьому музично-ідейному світові роману можливої повноти в кожній миті оповіді й створити таким чином магічний «nunc stans» 1 (1. Момент вічності (лат.). У філософії — ідея вічності, що існує окремо від концепції часу.).
“аби розʼяснити вам і самому собі свій роман, що постає такою пізньою, зрощеною з модерном, свідомою й, знову ж таки, несвідомою ланкою довгої низки традиції. Ганс Касторп як шукач Грааля — ви б і не подумали, коли читали його історію, і якщо я сам про це думав, то це було більше й менше, ніж думка. Може, прочитайте цю книжку ще раз саме під таким кутом зору. Тоді ви дошукаєтеся до того, що таке Ірааль — знання, посвячення, те найвище, що його шукає не лише простодушний герой, але й сама книжка. Ви буквально знайдете те, що шукаєте, в розділі «Сніг», коли Ганс Касторп заблукав серед смертельних вершин і снив свою примарну поему про людей. Грааль наш герой якщо й не знайшов, то принаймні відчув уві сні, схожому на смерть, перш ніж його зі своєї височини скинуть донизу, в європейську ката-строфу: йдеться про ідею людяності, концепцію майбутньої гуманності, що пройшла через глибоке знання хвороби й смерті. Грааль є таємницею, але такою таємницею є, власне, й гуманність. Адже сама людина — це таємниця, й уся гуманність спирається на побожний острах перед таємницею людини.”
