Кращі нотатки з книги:
“є смуга земель, обмежена із заходу Віслою і Карпатами, зі сходу - басейном Дону, на півдні - степами, а на півночі припʼятськими болотами й брянськими лісами. Це, власне, і є українські етнічні землі, тобто території, на яких жили ті словʼяни, що стали безпосередніми предками українців… Важливо, що саме за цими теренами і їх населенням упродовж XI-XIII століть закріпився термін «Русь / русь» як самоназва.”
“Передісторію Русі IX-Х століть можна вивчати лише за «зовнішніми» писемними джерелами: візантійськими, арабськими, західноєвропей-ськими. Їх перевага полягає в тому, що вони синхронні, тобто створені сучасниками або навіть очевидцями подій, а недолік - у фрагментарності, адже автори згадували русь (людей) або Русь (країну), лише коли це було важливо для їхніх власних історій.”
“Сьогодні у світовій науці є консенсус щодо визначної ролі скандинавів у східноєвропейській історії епохи вікінгів (кінця VIII - початку XI століть). Науковці згодні в тому, що воєнно-торгова діяльність скандинавів і їх взаємодія зі слов янами мала ключовий вплив на виникнення києворуської державності. Також спеціалісти вважають доведеним північногерманське походження більшості тих, кого в IX-Х століттях називали «русь». Такий висновок є найпростішим несуперечливим поясненням сукупності джерел, як писемних, так і археологічних. Щодо скандинавського походження русів наука має незалежні одне від одного писемні свідчення, серед яких трапляються прямі твердження про норманське походження цих людей.”
“Діяльність норманських торговців-воїнів у IX-Х століттях описують арабські й візантійські тексти, створені сучасниками. Цих шукачів срібла тогочасні джерела одноголосно називають словом «ар-рус» (арабською мовою) або «рос» (грецькою). По-слов’янському ця назва звучала як «русь». Сучасна наука для зручності називає цих людей «русами» або «норманською руссю». Найпереконливіша гіпотеза щодо походження вказаної назви повʼязує її із загальногерманським коренем зі значенням «веслувати». Це можна пояснити тим, що прибульці з півночі подорожували по східноєвропейських просторах річками - на суднах за допомогою весел. Такий спосіб пересування засвідчують і писемні джерела (візантійські й арабські). Отже, назва «русь» від початку позначала не етнос (народ), а рід занять, як, наприклад, «вікінги», «пірати» чи «козаки».”
“Першим достовірно відомим (і, схоже, взагалі першим) руським митрополитом чи архієпископом був грек Феофілакт, який прибув на береги Дніпра не раніше ніж на початку 1010-х років, але не пізніше ніж 1018 року, коли німецький хроніст Титмар Мерзебурзький згадує київського «архієпископа». Цей же хроніст пише про кафедральний храм Святої Софії, де зберігалися мощі святих (очевидно, святого Климента). Цю київську Софію слід ототожнювати з Десятинною церквою - першим камʼяним храмом Русі. Коли 1039 року Ярослав заклав новий (сучасний) Софійський собор. Десятинна церква змінила посвяту й надалі була відома як церква Пресвятої Богородиці.”
“Неминучим наслідком поширення християнства й виникнення Руської церкви стало поширення писемності та книжок. Передусім ішлося про книги, необхідні для служби Божої та проповіді. Можливо, певний час духовенство грецького походження вело службу грецькою, але дуже швидко, уже в першій половині XI століття, Русь долучилася до кирило-мефодіївської традиції та перейняла кириличну писемність, якою понад сто років користувалися у словʼянській Болгарії. Разом з абеткою прийшла й літературна мова - старословʼянська (власне, староболгарська). До неї швидко почали проникати риси місцевого живого мовлення, особливо коли цю мову застосовували не для церковних потреб.”
“Попри прийняття християнства з Візантії та підлеглість Київської митрополії Константинополю, вплив візантійської культури на Русь був дуже обмеженим. Русь перебувала на перетині кількох культур, відчувала вплив з боку Візантії, південнословʼянських країн «кирило-мефодіївської традиції», скандинавської Півночі і - що далі, то більше - Центрально-Західної Європи. Запозичені риси адаптували й доповнювали на місцевому ґрунті - так формувалося власне культурне обличчя Русі.”
“Центральним поняттям давньоруського ринку була гривна. Це слово спершу позначало шийну прикрасу, що її часто робили зі срібла. Уже з Х-ХІ століть так почали називати міру ваги срібла, а невдовзі - срібний брусок стандартної ваги, що служив платіжним засобом (монетна гривна). Упродовж наступних століть існувало декілька видів гривен різної форми й ваги. Київська гривна мала форму ромба і важила близько 163 грамів.”
“Куна була другим ключовим поняттям давньоруської фінансової сфери. Це слово походить або від куниці, або від латинського cuneus (від якого походить й англійське coin - «монета»). Спочатку це була назва платіжної одиниці - шкурки хутрового звіра, можливо, монети. Але вже в ХІ столітті кунами почали називати гроші взагалі. Пізніше назва конкретної монети - празького гроша - перетворилася в українській мові на загальний термін для платіжних засобів - «гроші».”
“Паломницькі подорожі на Захід засвідчують невідривність Русі від решти християнської Європи попри офіційний розкол між православʼям і католицтвом у 1054 році. Надалі цей органічний звʼязок з католицькою Європою буде визначальною рисою української культури.”
“Для адекватного розуміння цього періоду києворуської історії принципово важливо відкинути уявлення про занепад Києва в середині XII століття. Це один із російських імперських міфів, що стверджував про перенесення центру «всієї Русі» на землі, де пізніше виникла Московія, замість нібито ослабленого Києва. Натомість писемні й археологічні джерела не засвідчують ані різкої втрати містом найвищого політичного статусу, ані послаблення тут князівської влади, ані економічної і культурної катастрофи. До середини XIII століття за всіма показниками Київ і решта українських земель переживали розвиток і піднесення.”
“поживитися після успішної кампанії - звична річ для воїнської етики всіх часів і народів. Це був не перший і не останній подібний випадок в історії Києва. Але грабіж 1169 року не був катастрофічним. Подія археологічно не простежується - на відміну від монгольського погрому 1240 року. Місто не занепало, не втратило політичного значення, продовжило розвиватися - нічого подібного до взяття Києва монголами у 1240 році не відбулося, як не сталося й жодного «перенесення» головного руського престолу. 1169 рік не зображений як фатальний рубіж у києворуських джерелах: у Києві лише змінився князь — замість Мстислава Ізяславича в ньому сів переяславський Гліб Юрійович.”
“Основним населенням руських земель були східні словʼяни. Однак вони не складали єдиного етносу Наукові концепції «єдиного руського народу» й «давньоруської народності» виникали протягом останніх двохсот років у Російській імперії та Радянському Союзі під впливом офіційних ідеологій цих держав, які проголошували особливу історичну спільність східних словʼян.”
“Спільність літературної та богослужбової мови (церковнословʼянської) не засвідчує етнічної єдності. Досить сказати, що церковнословʼянською як мовою літургії послуговувалися також румуни і молдавани, які, вочевидь, не є словʼянами. Так само панування латини як мови церкви і літератури в Західній і Центральній Європі в той самий час не було ознакою існування єдиного «латинського» суперетносу.”
“В XI-XIII століттях слово «русь» не було самоназвою всіх східних словʼян. Спершу, від рубежу X-XI століть, так називали себе словʼяни Руської Землі на середньому Дніпрі. Згодом, до XIII століття, цей етнонім поширився на населення південної смуги володінь юриковичів, на власне українські землі. Натомість спільноти північних регіонів, зокрема Новгородської та Суздальської земель, вибудовували свої власні ідентичності й чітко протиставляли себе південній «русі». Отже, києворуська доба не знала жодної «загальноруської ідентичності».”
“історію України можна розповісти як історію тривалого співіснування - як мирного, так і воєнного — між осілими землеробськими племенами півночі та степовими кочівниками.”
“У середині XI століття в надчорноморських степах зʼявилися нові кочовики, що в руських літописах отримали назву «половці». Араби називали цей народ «кипчаки», а в західноєвропейських і візантійських джерелах ці люди називалися «кумани», або «комани». У VIII-XI століттях кипчаки входили до Кімакського каганату. В XI-XIII століттях вони розселились від Приаралля до Подунавʼя й асимілювали різні групи попередніх степовиків. У руських джерелах половці вперше згадані в 1055 році. Приблизно в той час вони витіснили печенігів. Насправді ж кипчаки почали зʼявлятися в степах Надчорноморʼя та Надазовʼя раніше.”
“Встановлення монгольського (татарського / ординського) панування над руськими землями знаменувало кінець давньоруської та початок монгольської доби в українській історії (середина XIII — середина XIV століття).”
Трекер звичок. Прискорюй особистий ріст і вдосконалюй розпорядок дня завдяки структурованому формуванню звичок. (promo)
