Воєнний стан. Антологія

Гра на запам’ятовування від google (promo)

Кращі нотатки з книги:

“правда - це один із найточніших різновидів зброї”

“Воєнний стан - це не тільки правовий режим існування держави під час війни. Це ще й нагадування про козацький стан - військовий табір, що ставав фактично фортецею в часи воєн і битв. Минулого року вся наша країна перетворилася на такий стан - нездоланну фортецю, над якою майорить синьо-жовтий прапор.”

“- Та якби вони просто вбивали! - заперечив Б. - Біда ж у тому, що вони будуть знущатися болем. Тортури! Вони в цьому такі вигадливі. Ми навіть уявлення не маємо, якого болю від них сподіватись. От чого я боюся.”

“Подальші тижні підтвердили: щодо списків усе так і бу-ло. Британська (чи все-таки американська?) розвідка не перебільшувала, не залякувала й нічого не вигадувала. Росіяни працювали над чорними списками українців протягом років або й десятиріч. Власне кажучи, ніколи не припиняли працювати над ними.”

“крім загарбання територій, росії завжди йдеться про загарбання мізків. Ця війна, ця спеціальна операція, вся з минулого. Це навіть не історична тяглість, а щось гірше - повернення часу навспак. Я дописую ці рядки сьогодні, на 240-й день великого російського вторгнення. Епітет, який я щойно вжив, дався мені нелегко: ніщо російське не хочеться називати великим. Ну хіба що цей злочин - суцільний, масовий, дикий, достоєвський. За яким неминуча, ще більша кара.”

“Війна позбавляє нас звичного життя, але вона ж формує нову буденність. Заходити на фейсбук, щоб упевнитися: з твоїми ближніми й дальніми все гаразд. Найближчих питати в месенджері: «Як ти?».”

“Не дозволяєш терористам украсти в тебе ці години життя, що минають без струму. Ліпше без струму - зате без вас.”

“У Євангелії від Луки є епізод, у якому Ісус виганяє нечистого духа з біснуватого і для початку запитує його: «Як тобі на імʼя?». На що зло відповідає: «“Легіон”, бо багато ввійшло в нього демонів». Пізніше цей принцип знайде місце в середньовічних книжках із демонології, згідно з якими здобуття влади над злим духом передовсім повʼязане зі знанням конкретного імені демона, а не лише з відповідним обрядом. Отже, зло повинно мати імʼя.”

“Україна сьогодні зіштовхнулася з масовим убивством цивільних. Буча, Ізюм та Ірпінь - далеко не повний перелік міст, де Росія залишила трупи з простреленими колінами й слідами задушення. 6 квітня я стояв у Бучі над звалищем спалених на подвірʼї тіл, залишки яких доїдали кинуті господарями місцеві пси. Росіяни просто склали їх на купу і підпалили. Вулиця Яблунська того дня стала сумно відомою на весь світ.”

“Сьогодні зрозуміло, що сама лише поразка Росії на фронті без видачі воєнних злочинців - це нова відтермінована війна на майбутне. Нацистський рейх недостатньо було зруйнувати фізично: він мав бути знищений ментально через засудження націонал-соціалізму та публічні суди над нацистами.”

“важливий висновок: проблема воєнних злочинів РФ в Україні - це виключно наша проблема, і тільки нам самим її вирішувати. Як? Перш ніж відповісти на це питання, слід зрозуміти ще один факт: альтернативи немає. Без покарань масових злочинів нація отримає глибинну психологічну травму, яка через роки - можливо, десятиліття - виллється в нову війну. Власне, це й відбувається нині. Разом із нацизмом не було засуджено ідеологію комунізму, трансформацією якої стала ідеологія «русского мира». Не було належним чином осмислено радянську - читай російську - систему репресій, страт, тих-таки радянських концтаборів. І тепер минуле наздогнало весь світ у вигляді російських ракет.”

“Взагалі, гардеробна із дзеркальними стінами - дуже химерне місце для укриття. Воно зовсім не надійне, просто затишне. Під звуками обстрілів психіка шукає схованку. Я скручуюсь калачиком «між двома стінами», під ковдрою чи просто у темряві кімнати, і уявляю, просто уявляю себе захищеною.”

“Морок повернеться не раз. У масових похованнях у Бучі, в Ізюмі, на похоронах загиблих друзів, дітей друзів, колег, у повідомленнях із фронту, ударах по Вінниці, Одесі, Кременчуку, у розтерзаних Харкові, Миколаєві, Кривому Розі, Запоріжжі. Але протягом літа відбувається суттєва зміна. Ми всі точно вловлюємо її під час масованих ракетних обстрілів 10 жовтня 2022 року. У лютому ми боялись ракет, бо вони здавалися виявом сили ворога. Ці ж ракети сьогодні, як і всі воєнні злочини росіян, - вияв безсилля, поразки, агонії. І це важливе усвідомлення. Воно все змінює.”

“Останнім часом я дедалі більше думаю: чи може безумство знищення убити сенси мого життя? Навіть тоді, коли вони - під явною, цілком реальною загрозою? Ядерною загрозою. Де мені брати сили, на що спиратися? Як планувати майбутне, коли воно таке непевне? Я говорила про це недавно з Юрком Прохаськом. І він нагадав мені чудову думку Мартіна Лютера, яка цього разу несподівано мене пройняла: «І навіть коли я дізнаюся, що завтра настане кінець світу, то сьогодні ще посаджу яблуньку».”

“світ складається з людей і росіян.”

“Якщо ж ми знову пробачимо, забудемо, проковтнемо, як у 2014 році, нашим дітям доведеться проживати те саме, що й ми зараз, але тоді вже вони будуть у головних ролях. Це зло ніколи не задрімає, саме тому наші нащадки повинні бути готовими завжди і до всього. Не так, як ми, що знехтували словами Тараса Шевченка, Миколи Хвильового, Василя Стуса і пропустили, повірили, злегковажили.”

“Лиш на хвилинку заплющте очі й уявіть світ без росіян… Гарно, правда ж?!”

“Вступити в ріку вдруге не можна, кажуть. І нинішні іммігранти - це щось зовсім інше, ніж ті, хто втікав від Другої світової. Але є щось, що повʼязує їх: це внутрішній субʼєктивний досвід, те, що Шевельов назвав викорчовуванням, втратою ґрунту. Я б сказала - зависанням у повітрі корінням угору. Саме так ілюстрував Яків Гніздовський «Доктора Серафікуса» Віктора Домонтовича - ще один роман про безґрунтянство.”

“дуже сподіваюся, що це навчить нас у мирні часи, після Перемоги, та й зараз, поки триває ця війна, інакше, з більшою турботою, усвідомленням і цінуванням ставитися до освіти й культури, бо це те, що тримає нас і робить сильними на тимчасово окупованих територіях, у закордонних втечах, у полоні, у катівнях, у війську й тилу, не дозволяючи забути, що ми - українки й українці, серце і хребет нашої нескореної землі.”

“Що передусім змінює війна? Відчуття часу, відчуття простору. Дуже швидко змінюється контур перспективи, контур часової протяжності. Людина в просторі війни намагається не вибудовувати собі планів на майбутне, намагається не надто думати про те, яким цей світ буде потім. Вагу і значення має лише те, що відбувається з тобою тут і тепер, сенс мають лише речі та люди, які будуть із тобою максимум завтра зранку - якщо ти виживеш і прокинешся. Головне завдання - вціліти, прорватися ще на пів доби вперед. Потім, пізніше, буде видно, буде зрозуміло, як діяти далі, як себе поводити, на що в цьому житті спиратися, від чого відштовхуватися. Це стосується і військових, і великою мірою тих, хто у статусі «цивільного» (себто неозброєного) лишається в зоні наближення до смерті.”

“чому ми так часто насторожуємося, коли чуємо заяви європейських інтелектуалів чи європейських політиків про необхідність миру? Звичайно, не тому, що заперечуємо необхідність миру. Просто ми розуміємо: мир не настане, якщо жертва агресії складе зброю. Мирне населення Бучі, Гостомеля та Ірпеня зброї взагалі не мало.”

“На мою думку, річ у тім, що, говорячи про мир на тлі цієї кривавої, драматичної, розвʼязаної Росіею війни, дехто не хоче помічати очевидного факту: миру без справедливості не буває.”

“Війна зазвичай показує те, чого довго намагаються не помічати, війна - це час незручних питань і важких відповідей.”

“Ці дивні взаємні любов і ніжність, що так питомо відрізняють українців від ворога.”

“Навпроти церкви - памʼятник солдатам, які під час Другої світової війни звільнили Україну від німецьких нацистів. Він також напівзруйнований російськими обстрілами. Переконлива ілюстрація того, як російські нацисти XXI століття спотворюють і знищують памʼять про тих, хто воював проти нацизму у XX-му, виявляючи свою справжню антилюдяну сутність, приховану за брехливою риторикою їхніх продагандистів. Тепер стає зрозумілим, що росіяни мають на увазі, коли говорять, що «можуть повторити». Вони хочуть повторити геноцид, але тепер це геноцид народу України, а надалі й усіх вільних народів Європи, якщо ми їх тут не зупинимо.”

“Був звичайний день, черговий день війни. Вони вже звикли до російських обстрілів і знали: якщо це почнеться, то треба бігти до льоху, що в кількох метрах від будинку. Там усе обладнано, аби перечекати небезпеку: ліжка, ковдри, свічки, сірники, нехитра їжа, колодязна вода.”

“На початку березня журналіст Сертей Сумленний повідомив, що у вересні 2021-го Росія розробила, а 1 лютого 2022-го ввела в дію національний стандарт термінового та масового захоронення трупів у воєнний час. Озираючись назад, я дивуюся, як одразу цього не збагнув. Після Маріуполя та Бучі це ж до банального очевидно: всі ці мішки були для нас. Київ за три дні, парад на Хрещатику, концерт Газманова, а потім - різня. Страти політиків і службовців, волонтерів і ветеранів, журналістів і блогерів. А ще, напевно, лікарів, учителів, науковців, бо самих лише активістів на 45 тисяч пакетів могло й не вистачити. Відтоді я не можу видерти цю думку з голови: 45 тисяч чорних пластикових мішків. Для українців. Просто тому, що вони українці. У той самий час, коли людство готується повернутися на Місяць, опановує термоядерний синтез та успішно тестує ліки від хвороби Альцгеймера.”

“Буча показала, на яку абсурдну жорстокість здатна людина двадцять першого століття. Буча так само показує, як уперто людина намагається відбудувати ластівʼячі гнізда своєї нормальності, навіть на вмитих кровʼю вулицях, навіть на краю прірви, де сьогодні продовжують літати російські ракети та іранські безпілотники, а завтра - сам чорт не скаже, що ще може прилетіти.”

“він завжди говорив «Росія нас у спокої не оставить», а я думала: ну, може, колись, а нас вже не зачепить. Що ж, зачепило.”

“Чому, якщо у складі збірної СРСР грає десять українців, ця команда не називається збірною України?”

“Вловивши наше здивування, мій друг витримав театральну паузу, а тоді відповів на питання, яке ніхто так і не наважився поставити вголос: «Ну а що? Можливо, я согодні загину. То чому це має бути день, коли я не випив свою традиційну нормальну ранкову каву? Та пішли вони н***й, від кави я не збираюся відмовлятися. Ніякий путін це не зламає. Я звик зранку пити добре еспресо - то бодай на це я маю право?!».”

“Тоді й відкривається ще одна війна - за право бути собою, мати свої смаки і неймовірною ціною утримувати свою рутинну звичку. Адже випити улюбленої кави зранку - це ніби потрапити додому, провести час зі своею сімʼєю. Побути собою. Бодай три хвилини на день, які маєш не для глобальних цілей, не для держави, а лише для себе.”

“Таким чином - мовби сама собою - і визначилася моя теперішня зона відповідальності на цій війні. 3 квітня (2022 року я вже не письменник, бо зовсім нічого не пишу. Зате збираю гроші й купую автомобілі для української армії.”

“страшно було вперше їхати з мирного Ужгорода на фронтовий Донбас. Але коли я туди доїхав, виявилося, що там, біля війни, страху немає, бо страх - це поняття внутрішнє, а не географічне.”

“Пʼять років тому обгорілу під час Євромайдану будівлю Будинку профспілок декорували гігантським банером із написом українською та англійською: «Свобода - наша релігія». Попри століття рабства в складі імперії, українці зберегли гідність і готовність чинити опір тиску держави - своєї, а надто чужої. Відколи ми самостійні, в нас неможливий тоталітаризм. Ще одна складова проявилася під час Майдану й подальшої російської агресії: незважаючи на схильність увесь час сваритися одне з одним через дрібниці, ми вміємо гуртуватися навколо вартісної справи й швидко вибудовувати горизонтальні звʼязки. Для народу, розбещеного тоталітарним минулим, наявність соціального капіталу - справжнє диво.”

“Говорити, що настало повне одужання від тоталітаризму, зарано. Проте війна сприяє дорослішанню. У колективній травмі нічого позитивного немає, але, хай там як, вона є стимулом для подальшого розвитку. Переконаний, що після перемоги Україні буде чим здивувати Європу й світ.”

“Віру в силу літератури повертає страх російських окупантів перед нашими книжками і культурою загалом. На окупованих територіях вони перш за все називають населені пункти на російський манір, відновлюють радянські символи та влаштовують зачистку бібліотек. Вишукують «шкідливі» книги, ніби ті становлять таку саму небезпеку, як і «підривні елементи» з плоті й крові. Віру в силу літератури повертає відчуття звʼязку з поколіннями українських письменників та письменниць, які вже зустрічалися з тим самим ворогом і проходили крізь те саме пекло.”

“Це була жорстока, сповнена люті, але все-таки радість - їхати порожнім шосе й бачити спалену техніку російських виродків на узбіччях. Тих, що безпідставно називали себе нашим братським народом, століттями повторюючи один і той самий сценарій батуринської різанини та ґвалтування. (Ніколи не забуду тих дитячих черепів, що їх викопували під час реставрації батуринської цитаделі.) Цього разу їм не вдалося втілити свій улюблений сценарій у життя. Цього разу вони самі добре втілилися в смерть. І втіляться ще не раз, аж доки відповзуть у свої смердючі болота.”

“Колись увесь цей світ розлетиться на атоми і зникне в повній тиші, і тоді наші прижиттєві справи не матимуть для нього ніякого значення. Але допоки світ ще існує, кожен наш вчинок, наша воля і навіть думка впливають на розвиток подій і змінюють майбутнє. Тобто кожен із нас може змінити історію.”

“«Києве, загинув далеко від тебе, але за тебе». Роман Ратушний”

“Моя війна уповні відчулася мені у 2013 році на Майдані, коли я на власні очі побачила, як легко ворог може скалічити і вбити моїх дітей. Тоді не говорили про росію - говорили про «регіоналів», але тотожність не вгадували хіба сліпі.”

“це також тепер прифронтова поезія. Чому? Тому що поезія протистоїть смерті, а війна - це смерть. Так, у поезії немає гаубиць, крилатих і безкрилих ракет, касетних бомб, але у неї є високоточні слова, проти яких безсилі гармати.”

“конфлікт України з Росією було закладено навіть не проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 року, а самим крахом комуністичної ідеології. Ми наче забуваємо, що до 1991-го Україна вже була незалежною державою - у 1918-1920 роках. Більшовики змогли повернути її до імперії, лише коли замість ідеології православʼя, самодержавства й народності «триєдиного народу» росіян, малоросів і білорусів висунули класову ідеологію і створили фейкову Україну під червоним прапором. Але, щойно комуністичний морок розвіявся, Україна повернулася до своєї справжньої, а не сфабрикованої комуністами державності. А Росія? А Росія, природно, повернулася до концепції «триєдиного народу», яка й до краху КПРС була дуже популярною серед партійних чиновників, офіцерів КДБ і столичної інтелектуальної обслуги режиму. Володимир Путін просто концентрує ці уявлення власного суспільства про минуле, яким у Росії намагаються підмінити майбутнє.”

“Перехід Росії від політичних та економічних методів тиску до військових - цілком передбачувана реакція на остаточну зміну вектора розвитку України. Україна, яка ще навіть не в ЄС, а просто підписує угоду про асоціацію з Євросоюзом, - це держава, яку важко буде приєднати до Росії. Тим більше - Україна, яка вступить до НАТО і ЄС.”

“Висновок із цього є досить простим. Саме путінська війна остаточно перервала дифузію ідентичностей, яка століттями відбувалася на просторах колишньої імперії, і перетворила її на кристалізацію, а відтак і справжню битву ідентичностей. Саме цивілізаційна прірва між російською та українською ідентичностями обіцяє стати головним - і довговічним - результатом цієї страшної війни.”

“Девʼятнадцятого березня волонтери вивезли нас із окупованих територій. Сьомий місяць я - двомовна людина - пишу і розмовляю майже виключно українською. Російською мені це робити боляче. Іноді до нестерпності.”

“Із грудей здійнявся вогненний стовп люті і гніву. Серед ночі будить мене виття гієнне. І фото: розстріляна жіноча рука - з Бучі, з червоним манікюром, рука в судомах зачерпнула рідну землю.”

“Нас убивали - а ми живі!”

“Тоді я зрозуміла, що радіти життю під час війни - такий самий громадянський обовʼязок, як збирати гроші на ЗСУ”

“Бо всі вони були громадянами однієї країни. Країни, де замість «Я маленька людина, що я можу зробити?» - вже стало звичним казати: «Що саме я можу зробити?».”

“І ось переважно за плечима всіх цих не-інтелектуалів, не-митців, цілком звичайних унікальних особистостей, які не висловлять себе публічно - за їхніми плечима перебуває Україна. А можливо, й майбутнє світу.”

Швидкочитання (promo)