#1 Додаток для Швидкочитання. (promo) Кращі замітки з книги:“Значна частина шанувальників російської літератури в англомовному світі не розглядає Росію як країну, що росла і збагачувалася коштом колоній. Вони читають російські романи так, наче ті змальовують національну державу. Російські письменники доклали всіх зусиль, щоб читачі розглядали неозорі обшири контрольованої Москвою імперії як російські — на віки вічні. Коли Александр Солженіцин описував у «Раковому корпусі» Ташкент, то організовував образність роману так, щоб здавалося, наче Узбекистан завжди був легітимним російським володінням. Те саме можна сказати про Сибір в Анатолія Рибакова чи Україну в Міхаїла Булґакова. Булґаков описував Україну як російську провін-цію, де Росія ще просто не встигла підтягнути населення до свого рівня. Таке зображення персонажів і ландшафтів закарбовується в памʼяті читачів і впливає на те, як вони розглядатимуть ці території надалі.”
“Це книжка про літературу, але, як можна зрозуміти із зазначеного вище, політика й історія неминуче вторгаються на її сторінки. Літератури народів, яких Росія позбавила голосу, заявляючи монопольне право на їхню репрезентацію, подають реальність Центральної та Центрально-Східної Європи геть інакше. З них ми дізнаємося, що територія між Німеччиною й Росією має довгу історію, а її народи не раз поставали проти Московії. Памʼять народів, що жили на цих неросійських землях, багата на постаті й сюжети, котрі російські письменники ігнорували.”
“Заперечення неросійської ідентичності в російських романах особливо чітко оприявнюється у випадку України й Білорусі: їхній національний образ стирають у численних текстах, де «Малоросію» подають як просто незрілу Росію, що ось-ось полишить той свій діалект і набуде суто московитських характеристик.”
“потрібно змінити викладання історії. У травні 2023 року я опублікувала про це статтю On Decolonizingslavic Studies in Europe and America*. Я стверджую, що славістика, яка не зводиться до русистики, існує в американських і європейських університетах лише віртуально.”
“Найкращі університети Америки та Єв- ропи не докладають активних зусиль, щоб найняти першорядних спеціалістів з неросійських словʼянських студій, а тому обділяють свої лекторії голосами людей, що можуть позмагатися досягненнями і статусом із речниками з Росії. Наслідок цілком передбачуваний: історія і культура «іншої Європи» залишаються незнаними студентам, а отже, й загалу. Серед американських студентів-гуманітаріїв небагато знайдеться спроможних правильно відповісти на запитання «Яка роль Речі Посполитої в історії Європи і які народи до неї входили?» чи «Назвіть країну, яка відвоювала Україну в монголів» (підказка: це не Московія). Чи «Яка частина України ніколи не входила до Росії до Другої світової війни?»”
“Російська влада століттями підкуповувала іноземців. Мало хто знає, що Єкатеріна ІІ фінансово винагороджувала французьких енциклопедистів за негативні та брехливі дописи про Польщу, яку Єкатєріна і король Пруссії Фрідріх II підкорили після поділів Речі Посполитої у XVIII столітті (так до рук Росії потрапила Білорусь і майже вся Україна).”
“більшість росіян не готова проміняти імперію на свободу й нормальність.”
“З погляду площі та чисельності населення Сибір і Кавказ — це окремі утворення, які можна порівняти з «білими колоніями» Британської імперії, такими як Канада чи Австралія.”
“ця книжка не дає жодних рекомендацій, як здійснити процес децентралізації. Її мета — лише показати, що російські письменники сприяли центральній владі в тому, аби не дати периферії змоги говорити власним голосом і розповідати про власний досвід як самоцінний, а не лише як додаток до центру.”
“Досі майже всі науковці, які зробили більш-менш значний внесок у вивчення російського колоніалізму, були політологами”
“Маніпулятивний і агресивний різновиди націоналізму, націлені на колонізацію інших, кардинально відрізняються від тих слабких, оборонних різновидів, які легко стають жертвами збройної та інформаційної агресії з боку ворогів, і це є однією з причин описаної вище ситуації — накладення на політично слабкі нації тавра «винних у націоналізмі» з одночасним виправданням демонстрації сили з боку сильних. Наступною стадією агресивного націоналізму зазвичай є колоніалізм, і важко заперечувати, що його першопричини закорінені в традиційній маскулінній гегемонії.”
“Твори Адама Міцкевича та Юліуша Словацького про російський колоніалізм дуже цінні, однак вони залишаються в скарбниці центральноєвропейської думки, проігнорованої американською спільнотою інтерпретаторів, упривілейовуючи натомість російське та німецьке інтерпретаційне домінування. Популярний і неупереджений виклад таких демократичних поглядів зʼявляється в різноманітних документах Організації Обʼєднаних Націй і публікаціях таких міжнародних інституцій, як, наприклад, Організація з безпеки та співробітництва в Європі.”
“національне самоуправління є природною та легітимною формою правління, і національна держава є найбільш природною формою організації груп населення”
“Можна розрізняти два види домодерної етнії: горизонтальна та вертикальна. Горизонтальна має аристократичний та інтенсивний міфологічно-символічний набір і розвиває серед членів вищих суспільних класів спільну лояльність та памʼять, що у певний спосіб сприяє їхньому самоствердженню й почуттю покладеної на них місії. Вертикальна етнія забезпечує проникнення єдиної етнічної культури (різною мірою) у більшість суспільних прошарків.”
“Література — це дуже важливий будівельний блок і водночас виразник національної ідентичності. Ставлення різних націй до перемоги та поразки дуже різняться і певною мірою залежать від зображеного в літературі.”
“Захисний націоналізм характеризує такі обʼєднані спільною памʼяттю спільноти, які відчувають загрозу для свого існування - або внаслідок своєї нечисленності (як-от литовці, грузини, чеченці), або через експансіоністських сусідів. Думки згаданих спільної, звернені радше всередину, ніж назовні, внаслідок чого вони виявляються неспроможними розвинути успішні стосунки із зовнішнім світом. Захисний націоналізм є засобом опору від зазіхань ворожих Інших на їхню ідентичність, але його дуже часто тлумачать як ксенофобію або антисоціальну поведінку.”
“Експансивний націоналізм спрямований радше назовні, ніж усередину, і тому менше усвідомлює власний шовінізм і свої колоніальні устремління. Десь у такому привілейованому просторі, сформованому завдяки усвідомленню своєї нинішньої величі та успішному навʼязуванню Іншим власного бачення себе, лежить прагнення захопити землю Інших, установити там свої інституції й провадити свою діяльність.”
“слово «Русь» відповідає давньому англійському слову «Ruthenia» (Рутенія), яке позначає сучасні Білорусь та Україну разом, але не «Muscovy» (Московію), тобто Росію.”
“Важливо пам’ятати, що спершу Московія не називала себе «Россия»; цю назву почали вживати в XVII столітті, а офіційно використовувати — у XVIII столітті.”
“у міру експансії Московії та держави, яка стала її наступницею — тобто «российской империи», — такі території, як Дагестан, Естонію, Україну або Татарстан почали називати «Росією» всупереч їхнім демографічним та історичним реаліям. Перефразовуючи Кінана, можна сказати, що ця лінгвістична апропріація належить до найбільших містифікацій в історії європейської культури.”
“Так само як ірландці не є «англійцями», хоча вони й були частиною Британської імперії, башкири та дагестанці не є «росіянами», попри те, що вони є частиною Російської Федерації.”
“Сучасний чеський письменник Мілан Кундера та естонський - Яан Кросс наводять численні докази того, що за російського правління колонізовані народи почували свою вищість порівняно з колонізаторами. У деяких частинах російської та радянської імперії склалася унікальна ситуація, коли на імперіаліста не дивилися знизу вгору ті, на кого була спрямована його влада. Відчуття цивілізаційної нижчості Росії було в XIX столітті настільки поширеним, що навіть такі друзі Росії, як барон Август фон Гакстгаузен, який подорожував по Росії коштом царя Ніколая І, зауважив, що «[Західні] країни, підкорені Росією, мають здебільшого культуру, вищу за культуру їхнього поневолювача». Він мав на увазі Фінляндію, Балтійські провінції, Польщу та Грузію”
“Як вказує Девід Кеннедайн, однією з поширених практик імперій було зашифровування імперської вищості у меседжах, які начебто не мають очевидного звʼязку з політичними питаннями і проводять думку про цю вищість у такий спосіб, щоб вона впливала на підсвідомість.”
“Єкатеріна ІІ була етнічною німкенею, народженою в німецькому князівстві, однак прийняла православʼя і навчилася говорити російською мовою (хоча й погано):”
“герої Толстого і Достоєвского, Пушкіна і Лермонтова, Турґєнєва і Чехова, Солженіцина і Рибакова є невідʼємною частиною російського колоніального проєкту.”
“У 1720 році Потр І витратив на армію 96% державних прибутків. У XVIII столітті кожні сто мешканців держави, в якій домінували росіяни, утримували трьох вояків, тоді як у Західній Європі приблизно така сама кількість громадян утримувала лише одного вояка.”
"Моделі та засоби для глибшого проникнення в суть творів для свого дослідження російської літератури я черпала із західних досліджень взаємин між європейськими колоніальними державами та їхніми підлеглими територіями в Азії та Африці. Найважливіші з таких досліджень — це «Орієнталізм» (Orientalism, 1978) і «Культура й імперіялізм» (Culture and Imperialism, 1994) Едварда Саїда."
“Жодний з відомих російських письменників не сумнівався в потребі чи доцільності використання ресурсів нації для підкорення імперією все нових і нових територій та для утримування територій, які не є ні російськими, ні навіть словʼянськими. Ніхто не ставив під сумнів моральність колоніального насильства. Легкість, із якою великі російські письменники XIX століття ковзали над реальністю війн, що їх вели правителі Росії, не має аналогів у західноєвропейських літературах. Ні російські письменники, ні російські інтелектуали ніколи навіть у загальних рисах не описували реальності імперської політики на завойованих територіях.”
“нині російський читач від народження опиняється в лінгвістичному та літературному середовищі, наповненому міфами звеличення держави, а російські письменники і надалі виражають поняття національного обовʼязку за допомогою територіальних і колоніальних термінів.”
“Російські та іноземні читачі дізнавалися про ці події з туманних натяків у російській літературі. Достоєвскій висміював поляків у «Братах Карамазових», стверджуючи, що після повстання 1863 року поляки переселялися до Сибіру добровільно, як оплачувані чиновники, а не як політичні вʼязні й засланці. Такі самі неточності знаходимо і в інших письменників. У романі «Батьки і діти» Івана Тургєнєва (1862) є сцена, коли Павел Петровіч Кірсанов заходить у кімнату Фенічки, коханки свого брата, яка зрештою стане його дружиною. Оповідач зауважує, що «вздовж стін стояли стільці зі спинками у формі лір; вони були куплені ще покійним генералом в Польщі під час походу». Покійний генерал разом зі старшим Базаровим брав участь у придушенні польського повстання 1830 року, і російська армія під час цієї кампанії не купувала, а грабувала. В іншому місці ми дізнаємося, що старший Базаров був без копійки, коли вступав до армії військовим лікарем, а після виходу у відставку купив свій невеликий маєток. Англійський переклад цього роману Турґєнєва затьмарює це питання, бо в ньому відсутнє хизування походженням речей, привезених з російських воєнних кампаній. Тут перед нами типова колоніалістська ситуація, коли імперія змушує підкорені народи прийняти свій дискурс та стирає їхню оповідь з історії.”
“Починаючи від «Кавказького бранця» Александра Пушкіна (1822) та «Севастопольських оповідань» Льва Толстого (1855-1856) і закінчуючи повістями «Далеко від Москви» Васілія Ажаєва (1948) і «Вгамування спраги» Юрія Тріфонова (1963), російська культура переконувала російські маси та західні еліти в тому, що Москва на законних підставах управляє територіями від Бреста до Владивостока та від Карелії до Чечні. Русифіковані місцеві еліти, російські колоніальні поселенці, радянські спортивні команди та армійські хори представляли перед іноземцями однорідний російський народ.”
“Якби з пʼєс Чехова та романів і повістей Достоєвского і Толстого усунути героїв з військовими званнями, їх сюжет розвалився б”
“Єкатєріна якось уїдливо зауважила, що половина достойників її двору не вміють читати, а дві третини ще й писати.”
“«Історія.» Ніколая Карамзіна була першим значним кроком у напрямку, який можна назвати текстуальною імперією. Його головною турботою було видатне призначення Росії. Ця праця виконувалася за дорученням царя Александра І. Після завершення перших восьми книг Карамзін одержав від царя титул статського радника, медаль і шістдесят тисяч рублів для покриття витрат на видання. Цареві твір сподобався настільки, що Карамзіна звільнили від обовʼязку подання його «Історії…» на розгляд державному цензорові — рідкісний виняток у російській політичній системі, де навіть Пушкін мусив підкорятися цензурі.”
“Однак «Історія.» Карамзіна та твори його послідовників мали б обмежений вплив, якби тема російської величі не отримала підтримку у belles-lettres o. Саме тут відбувалась вирішальна битва за імперію. На початку XIX століття зʼявилась велика кількість описів воєнної звитяги, небезпек і пригод в екзотичних місцевостях, які згодом «приєдналися» до Росії. Завоювання Кавказу з його численним мусульманським населенням і відносною близькістю до центру імперії породило велику кількість творів і разом із ними — стереотипів про підкорені народи та про те, що означало бути росіянином: подорожувати до диких земель і сприяти їх прилученню до «освіченої» Російської держави. Так, ніби компенсуючи запізнення, з яким російська імперська свідомість проявилась у літературі, культурне освоєння Кавказу супроводжувалось частими спалахами гордовитого роздратування тими, хто ставив під сумнів цивілізаційні переваги російської експансії. Моральну оцінку переможених було підсумовано в лєрмонтовському описі чеченців як «зла» та у зверхньому тоні Пушкіна, коли він писав про «приборкану стихію». Моральний осуд тих, хто програв, часто трапляється в літературах імперій на етапі їх формування, і російська не стала винятком.”
“Пушкіна можна вважати автором першого повністю успішного художнього формулювання російської імперської самосвідомості. Він дав голос тим, хто зазнавав піднесення від російських воєнних досягнень. Завдяки поезії і прозі Пушкіна швидко стало зрозумілим, що російський імперіалізм не потребував грубого та брутального обличчя, що росіяни - це не монголи і що вони могли перетворити на красу те, що знищили їхні рушниці та шаблі. Вишуканість, із якою Пушкін створив консолідаційний образ російського імперіалізму, добре послужила нації. Він створив образ, який до того ніколи не існував у російській літературі: горда Росія призначена керувати «бідними чухонцями» та іншими народами, які вона підкорила”
“«Подорож в Арзрум» Пушкіна подає воєнний похід фельдмаршала Паскевича як різновид радісного та нескінченого полювання, де дичини завжди вдосталь і де «ворога» («l’ennemi» у франкомовній бесіді Пушкіна й Паскєвіча) завжди переслідують з легкою душею”
“«Подорож.» Пушкіна сповнена імперської дидактики, яка переконує, що Росія — це доброзичлива сила, яка несе порядок та ідентичність первісному хаосу. У певний момент загін солдатів іде до лісу «зачищати його». Метафора очищення неодноразово зринає в орієнталістській літературі стосовно колоній;”
“Переважання погляду імперського спостерігача — це загальна стратегія текстуального імперіалізму: перо переможця описує звичаї та поведінку мовчазних підпорядкованих тубільців.”
“Читачі російської літератури були байдужі до проблем малих народів, які мусили витрачати на захист від російських нападів свої сили, які могли би прикласти до розбудови суспільства. Тексти, подібні до «Подорожі…» Пушкіна, доклалися до формування такої самої байдужості і ворожої зверхності, з якими росіяни в пострадянський період ставилися до смаглявих жителів південних регіонів колишнього СРСР, котрі прибували до Москви. Опитування громадської думки, проведені в 1990-х роках, виявили таку ворожість і показали, наскільки поширена думка про те, що «чеченська мафія» позбавляє росіян їхньої заслуженої вотчини безпеки. Підстави для такого сприйняття були закладені зображенням «тубільців» у російській романтичній літературі.”
" З усіх знаменитих російських поетів Пушкін був, мабуть, найбільшим шовіністом."
“На початку ХХ століття вся російська нафта надходила з двох кавказьких колоній — Азербайджану і Чечні. В 1913 році Російська імперія виробила 561 мільйон пудів (10 мільйонів тонн) нафти, 4/5 якої надійшло з родовищ поблизу Баку і 1/5 з родовищ біля чеченського міста Грозний.”
“Памʼять росіян та іноземців зберігає бачення Кавказу 1820-х і 1830-х років очима Пушкіна та Лєрмонтова, а не очима чеченців, лезгинів, балкарів чи ногайців. Про те, наскільки таке бачення історії не збігається з памʼяттю і міфами місцевого населення, може свідчити кількість повстань, на які підіймалися кавказькі народи з часів Лермонтова”
“думку, яку висловлювали такі польські письменники, як Адам Міцкевич і Ципріан Каміль Норвід, що Росія мала більше спільного зі своїми колишніми монгольськими поневолю-вачами, ніж з європейськими партнерами по імперських загарбаннях.”
“У Росії імперські завоювання так само мали своє мистецьке вираження. Російська культурна памʼять всіяна памʼятниками воїнам, які боролися за славу Росії, і написи, викарбувані на постаментах цих памʼятників, склали письменники. Особливо значну роль відіграли твори Льва Толстого, які виражали імперську могутність так, що це справило величезний вплив на формування в росіян власного образу. Такі твори посилили маскулінний аспект цього образу та його звʼязок із минулими воєнними перемогами Росії.”
“За роки життя Льва Толстого Російська імперія анексувала Казахстан, Узбекистан і Туркменістан. Влада імперії над західними провінціями залишалася непохитною, незважаючи на низку повстань та іредентизм.”
“Роман «Війна і мир» задовольнив попит Росії на імперську епіку. Він допоміг переформулювати головний імперський політичний міф, створити образ, який відповідав імперським успіхам, і це зробило літературний опір імперії в межах російського культурного дискурсу дуже складним, якщо не неможливим. Цей роман створив настільки привабливий образ Росії як країни, позбавленої серйозних гріхів, і з такою кількістю видатних громадян, які діяли в «реальній» історії, що, по суті, не можна було навіть думати про якусь його серйозну критику.”
“Французьке вторгнення в переказі Толстого зміцнило міф про імперську невинність Росії і допомогло легітимізувати її імперські дії. У «Війні і мирі» основний театр дій війни з Наполеоном — Східну Європу — розглянуто як законну російську територію. Цей роман призвів до затримки з усвідомленням Росією того факту, що Російська імперія не дорівнювала етнічній Росії. Толстой поклав останні штрихи на образ, уперше намальований Пушкіним, згідно з яким Росія самотужки перемогла французького імператора і заплатила власною кровʼю за свободу Європи; саме тоді в російській національній памʼяті почала зароджуватися думка про те, що Росія спроможна не лише себе захистити, а й урятувати Європу, думка, поширена і сьогодні.”
“Одного роману замало, аби зникли всі залишки такої невпевненості, але тенденція, яку визначив роман Толстого, була вирішальною. Імперська велич, закарбована в тексті, привела до його популярності серед усіх прошарків російського суспільства. Роман подобався Леніну, подобається і Солженіцину.”
“Насправді російські офіцери наполеонівських часів усе ще дивилися навіть на провінційний Захід із благоговінням. Такий менш літературно обдарований спостерігач, як Надежда Дурова, писала у своєму «Щоденнику» про витонченість, матеріальний добробут і гарні манери, які рідко можна було зустріти на батьківщиніз. Однак у «Війні і мирі» показане зверхнє ставлення росіян до представників Заходу.”
“приватні роздуми про нікчемність Наполеона та про велич Александра сформували образ російської могутності у «Війні і мирі». Цієї могутності досягнуто через применшення інших у спосіб, який критики вважали б низьким, якби не художня майстерність Толстого. Хоч англомовний світ поділяє негативне ставлення до французького arriviste, але водночас ніхто не заперечує, що він був геніальним полководцем.”
“Виштовхування в романі історичної інформації створює враження єдності в боротьбі проти іноземної навали. Читач, знайомий лише з російськими наративами про наполеонівські війни (або взагалі не ознайомлений із цією темою), може зробити висновок, що поляки не відігравали істотної ролі ні в кампанії Наполеона, ні в динамічному розвитку Російської імперії на початку ХІХ століття, становили маргінальну групу й не мали історії, вартої оповіді.”
“Толстой у «Війні і мирі» наклав на історію Центральної та Східної Європи своє бачення, яке відповідало російській політичній міфології.”
“Для створення імперського роману, тобто роману, який зміцнює національну ідентичність, автор повинен змінити національну памʼять і показати її як вертикально (тобто в розрізі всіх класів суспільства), так і латерально (у межах еліти), і тоді змалювати цю обʼєднану націю перед обличчям Іншого. Хоча «Анна Кареніна» чи «Злочин і кара» мають кращу композицію і сягають більших психологічних глибин, вони не відіграли такої ролі для сучасного самосприйняття Росії, як «Війна і мир». Цей роман надає довершеного вигляду портретові російської нації, яку створив імперський успіх. Він став таким переконливим посередником між російською колоніальною практикою і її образом у власних очах як могутньої і такої, на яку багато покладено, нації-держави, що розглядається як канонічна версія російської історії не лише для росіян, а й для читачів усього світу. Дуже мало народів змогли в такий спосіб сформувати свій образ в очах світу.”
“У праці «Культура й імперіялізм» Едвард Саїд виклав аналіз романів Альбера Камю, істотно відмінний від їх канонічної інтерпретації як пошуку сенсу в безсенсовому світі. Інтерпретація Саїда змістила Камю з його звичної екзистенціальної позиції та визначила його в контексті французького імперіалізму. Цим Саїд серйозно порушив таксономію, у межах якої багато критиків, від традиціоналістів до деконструктивістів, помістили Камю принаймні на найближче майбутнє. Замість утвердження погляду Камю на становище людини й доведення важливості його сучасних антигероїв, Саїд нагадав, що сюжети двох романів Камю, «Сторонній» (1942) і «Чума» (1947), розгортаються в Алжирі та що їхні головні герої є французькими колоніалістами; до того ж центром їхнього буття є Франція, а не Алжир, і досвід цих персонажів є французьким досвідом. Виклад подій у цих романах лежить суто в межах традиції французької культурної історії, тоді як історія і традиції арабського світу замовчуються.”
“Народи, які дотримувалися ідеології експансії, постійно використовували цю стратегію в Азії, Африці, обох Америках і, можна додати, у Центральній та Східній Європі — як доведено «Війною і миром», де мистецьке творення образу імперії вимагало затушовування ідентичностей народів Центральної та Східної Європи.”
“Подібно до «французьких» текстів Камю, події яких відбувались у непомітному арабському світі, «Раковий корпус» прикриває невидиму підводну течію узбецької та казахської історії. Для читачів, які не усвідомлюють цієї підводної течії чи не ознайомлених із попередніми спробами російських письменників зобразити Центральну Азію як російську територію, колоніальний аспект повісті неминуче буде прихованим. «Раковий корпус» створює враження, ніби Ташкент був заселений переважно росіянами чи зрусифікованими узбеками, для яких російське правління не становило проблем (окрім спільної проблеми радянського гноблення, яка стосувалася і росіян, і не-росіян). Насправді ж це було місто з переважно мішаним узбецько-казахсько-татарським населенням і лише з невеликим прошарком росіян, навʼязаних адміністративним устроєм. Однак орієнталізм Ташкента цілком підпорядкований змісту, який передбачає центральне місце російської культури на цій території. Такий підхід приховує значну частину історії Середньої Азії.”
“Александр ІІ відправив графа Ніколая Ігнатьєва послом до Хівинського ханства. Ігнатьєв мав би вести переговори про торговельну угоду, однак його справжньою метою був збір інформації. Його візит завершився на дружній ноті, Ігнатьєв запевнив хана, що Росія має мирні наміри. У 1864 році, частково на підставі інформації Ігнатьєва та його наступників, Александр ІІ розпочав кампанію проти туркменів. Вона була успішною, і падіння Ташкента стало поворотним моментом у війні проти тюркського населення регіону. У 1867 році Алєксандр ІІ призначив генерала Константіна фон Кауфмана першим генерал-губернатором провінції Туркестан. У 1873 році почався наступ на Хіву. Тоді ж Александр відправив графа Петра Шувалова до Лондона запевнити британський уряд, що він не має наміру окупувати чи приєднати ханство — але не дотримав свого слова. Цього самого року росіяни атакували місто Хіву, захопили його й оголосили над ним протекторат Росії.”
“Міф про російську мирну експансію присутній у російській літературі в різноманітних формах, і стереотип витонченого старшого генерала (чи іншого офіцера) є одним із його найпоширеніших проявів. У «Євгенії Онєгіні» Татьяна виходить заміж за старого генерала, якого, за її словами, любить царський двір («цінує двір»). Що ж спонукало обласкувати старшого чоловіка? Як показує «Атлас» Аллена Чу, любов двору Александра І чи Павла І до Татьяниного чоловіка могли вселити різноманітні воєнні дії, серед них приборкання Кавказу, придушення повстання Тадеуша Костюшка 1794 року чи ранні завоювання в Середній Азії. Але минуле генерала ховається за його щирою усмішкою, відсутністю марнославства, витонченими манерами й приязню,… Старий генерал є втіленням чесності та доброзичливості, і він винагороджений вірністю Татьяни,”
“Назва вірша Гумільова «Туркестанські генерали» е прикладом того, що називається «апропріацією чужої географії». Ідеологічний зміст цієї фрази можна оцінити, замінивши російське завоювання Середньої Азії на успішне завоювання Радянського Союзу Гітлером і уявними майбутніми посиланнями німецького поета на таких генералів, як Гайнц Ґудеріан і Фрідріх фон Паулюс, як на «російських генералів». Географічним імперіалізмом цієї назви відлунює Алжир Альбера Камю, який так само був пустою сце-ною, на якій французькі актори могли грати французькі трагедії про людські долі.”
“Найвидатніші російські письменники цілком засвоїли російську колоніальну риторику, тоді як приглушені голоси узбецьких письменників, що відображають радянське и царське врядування, можна знайти переважно у книжках, які читають лише вчені.”
“як тільки Солженіцин реалізував себе як визначний письменник, він присвятив себе служінню русофільській ідеології. Його пристрасне бажання бачити Росію процвітаючою і російський народ таким, що максимально реалізував свої найкращі можливості, переважило художнє чуття. Замість написання романів, він почав писати політичні трактати, створивши врешті претензійний роман-епопею «Червоне колесо» (1971-1993).”
“Той факт, що татари в повісті Солженіцина постійно програють, а успішними є тільки росіяни, сприяє етнічному стереотипу, який підкреслює нижчість ідентичності Іншого.”
“Солженіцин не був наївним спостерігачем, смертельно хворим постраждалим ГУЛАГу, який просто описав типи пацієнтів, з якими він зіткнувся, і допомогу, яку отримав. Він був письменником, чия риторика приховування сприяла замовчуванню трагедії узбеків, яка сягала глибших сфер, ніж соціалістична економіка й політика. Його повість просякнута колоніальною риторикою, яка заступає тюркським народам шлях вільного розвитку і є спробою зобразити їх як незрілі людські створіння, як дітей, що потребують російської опіки й настанов, як дикунів, які ніколи не виробляли й не придумували нічого прекрасного — «нічого, що було б виключно їхнім, продуктом їхньої натури». У цій повісті ставиться за мету завершити апропріацію Росією географії Середньої Азії і поширити її на сферу національної ідентичності й культури.”
“До 1700 року було знищено три чверті хутрових ресурсів Великого Сибіру. Наполегливість, із якою росіяни експлуатували Сибір, вказує на те, що, ймовірно, російські керівники передбачали можливість того, що з часом ці землі перестануть бути залежними від Москви — тому потрібно взяти від них стільки, скільки можна, поки не стало запізно. В «Архіпелазі ГУЛАГ» Солженіцин згадує вʼязнів, які добувають дорогоцінні метали для «Імперії» десь на її північно-східних околицях. Характерно, що Солженіцину взагалі не спадало на думку, що він говорить про подвійну експлуатацію, і ці багатства добувались у колоніальних землях.”
“Распутін твердо переконує своїх читачів не бунтувати і не боротися за гідне життя, а залишатись живими й зберігати рід.”
“«Калязінська челобитна», подібно до опису Телемського абат-ства, має бути смішною. Та якщо в разі абатства ми мали сміятися з відхилень від правил, то в разі «Челобитної» ми змушені сміятися фактично з правил586. У тоні «Челобитної» немає ворожості чи засудження шахраюватих ченців. Єдина мораль, яку можна відшукати в цій розповіді, це висновок, що коли хтось має можливість ухилитися від виконання правил, то він повинен це зробити. Якби ми мали оцінювати гумор московитів XVII століття за цим твором, то нам варто було б сказати, що в давній Московії гумор був повʼязаний з нехтуванням верховенства права. Сміючись із когось, хто, згідно з правилами, був цілком добрим і розумним настоятелем, читачі «Челобитної» зневажали правила та «світ, який мав би бути» (середньовічна норма) і приймали за норму «світ догори ногами». У «Калязінській челобитній» обʼєктом насмішки є світ, що відповідає правилам, — ідеальний світ.”
“Хороше й заможне життя стає обʼєктом висміювання, а не чимось бажаним. Життя, підпорядковане законам, висміюється, натомість світ без законів сприймається як норма. Із цих двох оповідей вимальовується вкрай цинічне світосприйняття. Вони заперечують можливість нормального життя для людей, які є їхніми основними читачами. Можна зробити попередній висновок, що в Московії XVII століття світогляду звичайних людей був притаманний погляд, що розкіш і веселощі призначалися тільки для правителів і відділяти їх від політичної влади смішно.”
“в давній Московії поширеним елементом гумористичних творів було очорнення норм, правил та ідеалів і що сміх і насмішка були спрямовані на тих, хто дотримувався закону, натомість порушниками закону захоплювалися. Те саме можна сказати і про найвідоміший гумористичний твір Московії XVII століття «Повість про Фрола Скобєєва», у якому описано, як розумний шахрай здобуває перемогу над чесними людьми. Англійський учений Ентоні Стокс із цього приводу вже зауважив: «Ця повість не має навіть того виправдання, що скандальна поведінка описується як застереження, яке налякало б грішників. Шахрай і злодій, як скрізь називають Фрола, процвітає, і єдина можлива мораль цієї історії в тому, що найпевнішою дорогою до багатства є обман». Стокс міг би повторити ті самі слова з певними застереженнями стосовно більшості гумористичних творів Московії XVII століття. З них усіх можна зробити висновок, що «світ, який відповідає нормам», заслуговує висміювання або сумнівів у його існуванні, а «світ, перевернутий догори ногами», потрібно прийняти як нормальний». Якщо в середньовічній західній літературі — гумористичній чи серйозній — переважає переконання, що світ «мусить» бути порядним, що люди «повинні» жити добре і що їхні біди та нещастя є в певному сенсі відхиленням від «норми», то в давній російській літературі такі погляди цілковито відсутні. Якраз навпаки: нормальним вважається брехати й красти, і потрібно підтримувати радше шахраїв, ніж чесних людей, оскільки саме шахраї виявляються найбільш успішними, а чесні люди зазнають поразки. Історики підтверджують цю явну відсутність у російській культурі концепції закону та норм.”
“Гумористична література давньої Московії дає підстави зробити висновок, що єдиним способом досягти привілейованого становища (крім випадків, коли воно давалося вже самим народженням) було порушення законів. На підставі розгляду цього конкретного питання можна сказати, що між літературами Московії та середньовічної Європи була фундаментальна різниця. Література Заходу, сміючись над правилами, щоразу їх підтверджувала, тоді як московська література очорнювала правила і звертала на них увагу тільки для того, щоб посміятися з них. Отож література давньої Московії та середньовічна література Заходу належать до різних категорій у загальносвітовій гумористичній літературі.”
“Такі письменники, як Александр Твардовскій, котрий запевняв своїх читачів, що Радянський Союз вчинив чесно, увійшовши в Польщу, або Марґаріта Аліґєр, яка писала про участь СРСР у руйнуванні Польщі як про початок нової ери в історії, були дуже далекими від правдивості. Такі письменники не тільки прислуговували режиму; вони ще й втягали російську літературну мову в болото брехні й лицемірства, з якого дуже важко виборсатися. Наслідки цієї ситуації для російської літератури і її вплив на концепти й ідеї, які переважають в російських літературних дискусіях, — або, якщо дивитися ширше, на «базові налаштування» публічного дискурсу в Росії — досі ґрунтовно не вивчали.”
“Постколоніальна теорія ґрунтується на припущенні, що тексти, поряд з іншими своїми функціями, є інструментом імперської влади. Художня література захищає цю владу за допомогою символічних систем і таких тлумачень Інших, які возвеличують і прославляють Центр. Зазвичай імперська література наповнена героями-завойовниками, успішними командирами й господарями землі, які здатні приймати повноваження керманича в суспільстві, а також великими наративами про культурну та політичну міць. Нагромадження текстів, що формують ті чи ті позитивні образи та уявлення Центру, створює однорідний культурний ґрунт, на який спираються колоніалісти. Такий корпус текстів є медіатором їхньої влади. Пушкін закликав до російської цивілізаційної присутності на Кавказі, Солженіцин помістив на передньому плані російський шпиталь у безликому в усьому іншому Ташкенті, Распутін у черговий раз заявив про законність російської присутності в Сибіру, а Толстой створив привабливу атмосферу дому Ростових, яку стали ідентифікувати з типовою картиною російського сімейного життя. Учені та письменники радянської Росії скористалися можливістю в більш політизованій формі возвеличувати російські здобутки як минулих століть, так і сьогодення, ще глибше занурюючись у суперечливі погляди й образи. Для розхитування цієї влади та викриття її епістемологічних хиб необхідно контрапунктними голосами впроваджувати інакший дискурс, який заперечує трубадурам імперії й проливає світло на пригноблених людей, місця, традиції, події та образи”
“Для утвердження в Росії постколоніальної свідомості потрібно ще багато часу. Але дозвіл розповісти про це був одержаний чи точніше вирваний у літературного істеблішменту «тими посутньо Іншими» — російськими письменницями. І тут Людміла Петрушевская, яка показала, як імперія руйнувала долі жінок, заслуговує на звання першої російської постколоніальної письменниці.”
Focus timer. (promo)
