“без правил ми швидко стаємо рабами своїх пристрастей”
“годинами обговорювали менш серйозну проблему (точніше, більш рідкісну) — людський потяг творити зло заради зла, той захват із яким дехто знищує інших. Це добре описав англійський поет XVII століття Джон Мілтон у своєму творі «Загублений рай».”
“Ідеології — це просто ідеї, замасковані під науку чи філософію, які намагаються пояснити всю складність світу та пропонують засоби його покращення.”
“Ідеології — це замінники істинних знань, а ідеологи завжди небезпечні, коли приходять до влади, бо підхід а-ля «я знаю все» ніяк не узгоджується зі складністю людського існування.”
“Чеснота — це не синонім моралі. Аристотель визначив чесноти як моделі поведінки, що ведуть до щастя в житті. Відповідно, вади не ведуть до щастя. Він зауважив, що чесноти несуть баланс і не мають таких крайнощів, як вади. Цю тему Аристотель дослідив у своїй праці «Нікомахова етика». Це була книга, написана на основі його досвіду та спостережень за людським щастям. Уміння судити про різницю між чеснотами та вадами — це основа мудрості, яка не може бути неактуальною.”
“Я прочитав і, може, навіть зрозумів «Втрачений рай» Мільтона, «Фауста» Ґете, «Пекло» Данте.”
“Через те що людина вразлива й смертна, неодмінною складовою людського існування стають біль і тривога. Людина мусить бодай щось протиставити стражданню, завжди властивого Буттю”. Людині потрібно, щоб у систему цінностей було «вбудовано» сенс, інакше жах існування стає нестерпним і людину починає хилити в нігілізм, з його безнадією і відчаєм. Отже, немає цінності — немає сенсу."
“Я вживаю термін Буття (з великої літери) не останньою чергою тому, що в інтелектуальному плані формувався на ідеях німецького філософа ХХ століття Мартіна Гайдеґґера. Гайдеггер розрізняв обʼєктивну реальність і суму людського досвіду («Буття»). Буття — це те, що кожен з нас переживає субʼєктивно й персонально, а також те, що ми переживаємо спільно з іншими людьми. Поняття Буття охоплює людські емоції, імпульси, візії, одкровення, а також наші приватні думки й індивідуальне сприйняття. Крім того, буття проявляється через дію, тож його характер якоюсь мірою є наслідком нашого вибору й рішень, — це щось народжене від свободи волі. Буття, осмислене в такому ключі, по-перше, не зводиться до матеріального і обʼєктивного, а, по-друге, рішуче потребує власної термінології, яку Гайдеґґер і розробляв багато років.”
“Сни освітлюють ті неясні ділянки, куди ще не ступав розум.”
“Як розвʼязати непросту дилему між конфліктом, з одного боку, і психологічним та соціальним занепадом, з іншого? Відповідь: через возвеличення й розвиток індивідуальності, через спільну готовність кожного взяти на себе тягар Буття й стати на героїчну стежку. Кожен мусить узяти на себе максимально посильну відповідальність за власне життя, суспільство і світ.”
“Правило 1. Спину — прямо, плечі — назад”
“частоти використання слів у мові (90 відсотків комунікації відбувається за допомогою 500 слів).”
“Саме тому я перш за все питаю своїх пацієнтів, як вони сплять. Чи прокидаються вони щодня приблизно в той час, що й середньостатистична людина? Якщо відповідь «ні», я одразу раджу розібратися із цим. Не має значення, о котрій вони лягають спати щовечора, але прокидатися приблизно в один і той самий час — обовʼязково. Тривогу й депресію непросто здолати, якщо людина має непостійний режим дня. Системи, які створюють негативні емоції, безпосередньо привʼязані до ідеально циклічних добових біоритмів.”
“Якщо ви здаватиметеся невдахою, усі до вас так і ставитимуться. Якщо ви випростаєтеся, усі сприйматимуть вас інакше.”
“Коли ви стоїте прямо, це означає, що ви приймаєте всю тяжку відповідальність із широко розплющеними очима. Це означає готовність добровільно перетворити хаос на придатний для життя лад. Це означає прийняття власної внутрішньої вразливості та усвідомлення того, що скінчився дитячий рай, у якому ви мали слабке уявлення про власну смертність. Це означає готовність свідомо йти на жертви, щоб забезпечити собі гідне існування.”
“Отже, зверніть увагу на вашу поставу. Перестаньте горбитись і сутулитися. Говоріть те, що думаєте. Заявляйте про свої бажання так, ніби, як мінімум, маєте на них не менші права, ніж решта. Підніміть підборіддя і дивіться вперед. Не бійтеся бути небезпечними. Нехай серотонінова ріка тече вашою нервовою системою.”
“Ми заслуговуємо на повагу. Ви заслуговуєте на повагу. Ви потрібні іншим людям і собі. У вас є своя роль у світовій історії. Отже, ви просто зобовʼязані дбати про себе. Ви маєте ставитися до себе не гірше, ніж до когось, кого ви любите і цінуєте. Для цього ви повинні звикнути поводитися так, щоб заслужено викликати в себе повагу. Так, кожна людина сповнена вад. Нам усім далеко до славетного Бога. Проте якби цей факт означав, що ми не мусимо дбати про себе та інших, усім було би непереливки.”
“Як сказав видатний німецький філософ XIX століття Фрідріх Ніцше: «Той, у чийому житті є “чому”, завжди знатиме “як””
“Почніть ставитися до себе як до того, кому ви маєте допомогти.”
“У пориві натхнення і добрих намірів він переводить цю людину у свою зіркову команду, сподіваючись, що її члени на власному прикладі допоможуть їй стати кращою. Що відбувається далі? Чи починає збитий зі шляху чужинець одразу працювати краще? Ні. Натомість деградує вся команда.”
“коли психологи пускають проблемного підлітка у відносно цивілізоване середовище. Поширюватися починає проблемність, а не стабільність. Униз іти значно простіше, ніж угору.”
“щоб зазнати фіаско, достатньо завести кілька поганих звичок.”
“Поміркуйте от над чим. Якщо у вас є приятель, товаришувати з яким ви не порадили би своїй сестрі, батьку чи сину, навіщо ж ви самі з ним дружите?”
“Вам слід обирати людей, які намагаються змінити його на краще. Немає нічого егоїстичного в тому, щоб обирати людей, які корисні для вас. Абсолютно правильно оточувати себе тими, чиє життя налагоджуватиметься, коли вони бачитимуть, що налагоджується ваше.”
“Не думайте, що оточити себе правильними людьми простіше, ніж шкідливими. Це не так. Хороша здорова особа — це ідеал. Потрібна сила і мужність, щоб триматися на її тлі. Знайдіть у собі смиренність. Знайдіть відвагу. Дружіть з людьми, які хочуть для вас найкращого.”
“Порівнюйте себе з тим, ким ви були вчора, а не з тим, ким хтось інший є сьогодні”
“Можливо, щастя криється в самому шляху нагору, а не у відчутті задоволення, яке чекає на вас на вершині. Значною мірою щастя — це надія.”
“Пʼятсот маленьких рішень, пʼятсот маленьких дій складають кожен ваш день. Чи можна спробувати зробити так, щоб парочка з них виявилася більш успішною?”
“Не відкушуйте надто великі шматки. Не варто одразу звалювати собі на плечі забагато, враховуючи ваші обмежені можливості та схильність уникати відповідальності. Поставте собі таку мету: я хочу, щоб до кінця дня моє життя стало трішечки кращим, ніж воно було зранку. Потім спитайте себе: «Що я хотів би і міг би зробити? І яку дрібничку я хотів би отримати в ролі нагороди?». Потім робіть те, що вирішили, навіть якщо у вас поганенько виходитиме. А тоді побалуйте себе бісовою кавою. Можливо, це здаватиметься безглуздим, але робіть саме так. Робіть так завтра, післязавтра й наступного дня. З кожним днем ваша самооцінка зростатиме. Це ваш прибуток. Робіть так три роки, і ваше життя кардинально зміниться. Ви почнете ставити вищі цілі. Прагнутимете дотягнутися до зірок. Ви навчитеся бачити. І те, чого ви прагнутимете, визначатимете, що ви бачитимете.”
“бачення дорого коштує, з психофізіологічного та неврологічного поглядів. Далеко не вся ваша сітківка високочутлива. Обличчя розрізняє лише та частина нашого ока, що розташована в самісінькому його центрі. Кожній клітині сітківки треба аж 10000 клітин зорової кори головного мозку, щоб виконати лише першу частину багатоступеневого процесу бачення. А кожній з тих 10000 клітин треба ще 10000, аби перейти до другої стадії. Якби вся ваша сітківка була надчутливою, вам знадобився би величезний череп кінематографічного прибульця, щоб мозок умістився в ньому. Отже, коли ми щось бачимо, відбувається своєрідне сортування. Більша частина нашого зору периферійна й має низьку роздільну здатність. Найважливіші речі ми бачимо центральною ямкою сітківки. Її ми спрямовуємо лише на те, що нас найбільше цікавить. Решту ж сприймаємо ніби у фоновому режимі.”
“перш ніж криза підведе вас до цього огидного висновку, ви можете подумати от над чим: у життя немає проблем. Проблеми є у вас. Усвідомлення цього дає вам кілька варіантів дій. Якщо у вашому житті не все гаразд, можливо, вам бракує якихось знань. Може, час серйозно переглянути свою систему цінностей. Може, те, чого ви хочете, не дає вам побачити щось інше. Може, ви так сильно тримаєтеся за власні бажання, що не бачите того, що вам насправді потрібно.”
“Не можна на щось націлитися, якщо ви абсолютно недисципліновані та непідготовлені. У такому разі ви просто не знатимете, куди рухатися, і зрештою вирішите: «Рухатися нікуди». Так ви й загубитеся.”
“Біблія — це основоположний документ західної цивілізації (чи західних цінностей, західної моралі й західного поняття про добро і зло). Це продукт процесів, що лишаються за межами нашого розуміння. Біблія — це бібліотека, складена з багатьох книг, кожну з яких писало й редагувало багато людей. Це звʼязна послідовна історія, написана ніким і всіма одночасно за тисячі років. Біблію народила колективна людська уява, що сама є дитям неймовірно прадавніх сил. Вона показує нам, у що ми віримо, як поводимось і що повинні робити.”
“Віра — це не дитяче уявлення про якусь магію. Це прийняття того, що трагічні ірраціональності життя треба врівноважувати раціональним прагненням до правильного буття. Це бажання націлитися на недосяжне й бути готовими пожертвувати всім, навіть життям. Та як це зробити?”
“Будьте пильними. Зосередьтеся на своєму фізичному та психологічному оточенні. Помічайте те, що вас тривожить, що ви можете і хочете виправити. Такі речі ви можете визначити, щиро поставивши собі три запитання: «Що мене турбує? Чи можу я це виправити? Чи захочу я це виправити?». Якщо відповідь на одне чи більше запитань буде «ні», шукайте далі. Цільтеся нижче, доки не знайдете щось, що турбує вас і що ви можете та хочете змінити, а тоді виправте це.”
“Що ви про себе знаєте? Ви одночасно і найскладніша істота у Всесвіті, і істота, яка не може виставити годинник на мікрохвильовці. Не переоцінюйте своїх знань про самих себе.”
“кожен індивід — це свідомий чи несвідомий послідовник якогось впливового філософа. Віра в те, що діти мають незаплямовану душу, яку псує культура та суспільство, — це заслуга французького філософа XVIII століття Жана-Жака Руссо. Він пристрасно вірив у згубний вплив людського суспільства й приватної власності. Він заявляв, що не існувало нічого прекраснішого за людину в доцивілізаційну епоху. Виявивши, що йому бракує батьківських здібностей, Руссо покинув пʼятьох своїх дітей на милість тогочасних притулків.”
“люди — лихі істоти не менше, ніж хороші. І темрява, яка живе в наших душах, є в нас і тоді, коли ми зовсім юні. Загалом з віком люди стають кращими, а не гіршими. Вони стають добрішими, свідомішими та емоційно стабільнішими”
“Оскільки діти, як і решта людей, не лише хороші, їх не можна лишати без нагляду суспільства й сподіватися, що з них виросте щось гідне. Навіть собак треба соціалізувати, аби вони були прийнятною частиною довкілля, а діти ж значно складніші за них. Отже, якщо їх не тренувати, не дисциплінувати й правильно не мотивувати, вони зібʼються зі шляху ще сильніше, ніж собаки. Абсолютно неправильно приписувати всі жорстокі прояви людської природи нашій соціальній структурі. Процес соціалізації життєво необхідний. Він уберігає від багатьох халеп. Дітей потрібно виховувати, інакше не чекайте нічого доброго. Це помітно в їхній поведінці. Діти відчайдушно прагнуть уваги однолітків і дорослих, адже, маючи її, відчувають себе важливими членами спільноти.”
“Браком уваги дітям можна нашкодити не менше, ніж психологічними чи фізичними кривдами. Це пасивна шкода, але вона не менш небезпечна. Діти страждають, коли їхні неуважні батьки, замість робити їх свідомими, кидають їх у незрозумілому невизначеному стані. Не краще дітям і тоді, коли люди, які за них відповідають, боячись будь-яких конфліктів, не наважуються їх виправляти. У такому разі вони просто не знають, куди рухатися. Я помічаю таких дітей на вулиці. Вони здаються загубленими. Вони інертні й нудні, а не веселі й розумні. Це необроблений матеріал, що застряг у режимі очікування.”
“як правило, сучасних батьків просто паралізує страх: якщо вони за щось покарають дитину, вона їх більше не любитиме. Найбільше їм потрібна дружба з дитиною. Заради цього вони навіть готові пожертвувати повагою до себе. Це неправильно. Друзів у дитини буде багато, а батьків — лише двоє (у найкращому випадку). І батьки — це більше, ніж друзі. Друзі не мають достатньо авторитету, аби впливати на вас. Отже, батьки мусять навчитися переживати короткі миті гніву чи навіть ненависті до себе з боку дітей, після того, як у чомусь їх виправляють. Батьки — це арбітри суспільства. Вони вчать своїй дітей правильно поводитися, щоб решта людей могли продуктивно взаємодіяти з ними.”
“Займатися дисципліною дітей — це відповідальність. Ідеться не про злість через неслухняність, не про помсту за неправильні вчинки. Це поєднання милосердя та осуду. Для хорошої дисципліни потрібні зусилля. Належним чином дбати про дітей непросто. Складно розібратися, що правильно, а що неправильно і чому. Складно розробити справедливі дисциплінарні стратегії та узгодити їх із іншими людьми, які теж займаються вихованням дитини. Враховуючи це, багато хто з радістю погоджується, що будь-які заборони обмежують дітей. Така позиція дозволяє дорослим поводитися так, ніби своїм недбальством вони привчають дитину до якоїсь культури. Ніби це для неї добре. Це згубний акт самообману. Це жорстоко і не має жодних виправдань.”
“Ми вважаємо, що правила завдадуть непоправної шкоди безмежному творчому потенціалу наших дітей. Однак наукова література стверджує, що, по-перше, надзвичайно творчі люди народжуються вкрай рідко, а по-друге, чіткі обмеження, навпаки, сприяють реалізації дитячих здібностей». Віра в руйнівну силу правил зазвичай іде в комплекті з переконаністю в тому, що діти самі правильно вирішуватимуть, коли їм спати і що їсти, якщо не заважати їхньому бездоганному єству діяти на власний розсуд. Це абсолютно необґрунтовано. Діти з радістю наминатимуть лише сосиски, курячі нагетси й солодкі пластівці, якщо так вони привернуть до себе увагу, захоплять владу і не муситимуть пробувати щось нове. Замість лягати спати в нормальний час, вони біситимуться до ночі, аж поки не впадуть від утоми. А ще вони полюбляють провокувати дорослих, вивчаючи в такий спосіб межі соціального оточення, наче молоді шимпанзе, які чіпляються до старших. Коли вони бачать наслідки своїх глузувань, шимпанзе й діти розуміють, де ці межі. Знання їх гарантує певну безпеку.”
“З погляду статистики, дворічні діти — найжорстокіші з людей. Вони бʼються, кусаються й крадуть чужі речі. Вони роблять це з дослідницькою метою і щоб задовольнити свої імпульсивні бажання. Ще важливіше те, що вони так роблять, аби виявити межі припустимої поведінки. Як іще їм зрозуміти, що прийнятно, а що ні? Діти нагадують сліпих, які намацують стіну. Аби дізнатись, де знаходяться межі, вони мають на них наштовхнутися.”
“Після кількох таких днів я вирішив узяти ложку в свої руки. Я був готовий до битви. Терплячий дорослий здатен здолати дворічну дитину, хай як складно в це повірити. Річ у тому, що коли тобі два, час тягнеться неймовірно довго. Півгодини для мене були наче тиждень для мого сина. Я налаштувався на перемогу. Він був упертий і нестерпний. Але я був не кращим. Ми сиділи один навпроти одного, перед ним стояла таріл-ка. Був полудень. Він це знав, я це знав. Він узяв ложку. Я її забрав і набрав у неї апетитну порцію каші. Почав пхати її йому до рота. Він дивився на мене, як той монстр із дитячого майданчика, про якого я вже згадував. Зцілив губи, відмовляючись їсти. Поки він крутив головою на всі боки, я переслідував його рот ложкою. У моєму рукаві були й інші козирі. Вільною рукою я легенько штовхнув його в груди, аби роздратувати. Він не поворухнувся. Я зробив так ще раз. І ще раз. І ще раз. Не сильно, але так, щоб цього не можна було ігнорувати. Десь так поштовху після десятого він відкрив рота, аби видати звук роздратування. Ага! Це був його промах. Я вправно запхав ложку йому в рот. Він стійко намагався вигребти звідти непрохану їжу язиком, але я знав, що робити. Указівним пальцем я заблокував його губи. Дещо таки вийшло назовні, але дещо він проковтнув. Рахунок на користь тат-ка. Я погладив його по голові та сказав, що він хороший хлопчик. І сказав щиро. Коли хтось робить те, що ви від нього хочете, його треба наго-родити. За годину все скінчилося. Були крики, вереск, волання. Дружині довелося вийти з кімнати. Це був стрес. Але дитина нормально поїла. Мій син був знесилений. Потім ми разом подрімали. А прокинувшись, він любив мене ще більше, ніж до того, як я взявся за його дисципліну.”
“З батьками неможливо говорити про їхніх дітей, доки вони справді не будуть готові слухати.”
“Налякані батьки думають, що коли дитина плаче, вона обовʼязково засмучена чи їй боляче. Це неправда. Зазвичай діти плачуть через гнів. Дослідження мʼязової активності дітей під час плачу довели це. Плач через гнів не схожий на плач через страх чи смуток. Якщо дослухатися, вони навіть звучать по-різному.”
“Сучасних батьків до смерті лякають два повʼязаних слова: дисципліна та покарання. Вони асоціюються у них із вʼязницею, солдатами та насиллям. Насправді ж різниця між дисциплінатором і тираном та між покаранням і тортурами — колосальна. Дисципліну і покарання треба застосовувати обережно й турботливо. Вони життєво необхідні. Без них вам не обійтися.”
“Найвідоміший поведінковий психолог Беррес Скіннер”
“Усі емоції йдуть у двох диференційованих варіантах. Задоволення дає нам зрозуміти, що ми зробили щось хороше, а надія підказує, що щось приємне на підході. Біль катує нас, тож ми не хочемо повторювати дій, які призвели до особистої шкоди чи соціальної ізоляції (самотність — це теж форма болю). Тривога тримає нас якнайдалі від небезпечних місць і людей, щоб ми не відчули болю. Усі ці емоції мають збалансовувати одна одну. Вони життєво необхідні. Отже, ми робимо своїм дітям ведмежу послугу, коли не використовуємо всіх можливих інструментів їхнього навчання, включно з негативними емоціями (які все ж таки треба застосовувати обережно).”
“фундаментальне питання полягає не в тому, як повністю захистити дітей від халеп, а як посилити їхню здатність учитися на неприємних ситуаціях із мінімальними втратами.”
“Візьмімо, наприклад, випадок трирічної дівчинки, яку не навчили ділитися. Вона демонструє свій егоїзм перед батьками. Але вони надто добрі, щоб уплинути на неї. Щиро кажучи, вони не хочуть звертати на це уваги й визнавати, що щось іде не так. Звісно, вони бісяться, коли вона не хоче ділитись із сестрою, але все одно вдають, що все гаразд. Та все не гаразд. Потім вони зірвуться на неї за щось абсолютно інше. Їй буде боляче, вона буде збентежена, але так нічого й не навчиться. Гірше того, коли вона спробує завести друзів, їй це не вдасться через брак соціальних навичок. Її нездатність до нормальної взаємодії відштовхуватиме однолітків. Вони ображатимуть її або просто підуть гратися із кимось іншим. Батьки цих дітей звернуть увагу на її поведінку й більше не покличуть бавитися з їхніми чадами. Вона буде самотньою. Через це розвинуться тривога, депресія та образа. Вона захоче відвернутися від життя. Словом, обере несвідомість.”
“Батьки, які не хочуть брати на себе відповідальність за дисципліну дітей, вважають, що можуть просто відмовитися від конфліктних ситуацій, потрібних для правильного виховання. Вони не хочуть бути «поганим поліцейським». Але цим вони не рятують дітей від страху та болю. Навпаки. Байдужий навколишній світ відміряє їм значно серйозніші покарання, ніж могли би призначити батьки. Можете виховувати своїх дітей самостійно, а можете перекласти це на оточення. Але якщо обираєте другий варіант, не треба виправдовувати це любовʼю.”
“кожну дитину слід учити відповідати очікуванням суспільства. Це не означає бездумний ідеологічний конформізм. Це означає, що батьки мусять заохочувати дії, які гарантують їхній дитині успіх у світі за межами родини. Відповідно, вони мають застосовувати покарання, щоб викорінити поведінку, яка принесе дитині нещастя. Для цього є не так багато часу, тож треба якомога швидше братися до роботи. Якщо до чотирьох років дитина не навчиться правильно поводитися, їй завжди буде складно заводити друзів. Це дуже важливо, адже після чотирьох років однолітки — основне джерело соціалізації. Діти, яких відштовхнули, перестають розвиватися. Інші діти прогресують, а ці дедалі відстають. Діти, у яких немає друзів, часто стають самотніми, антисоціальними та пригніченими підлітками й дорослими. Це погано. Наша свідомість дуже залежить від того, наскільки успішно ми інтегруємось у суспільство. Треба постійно нагадувати нам правильно мислити та по-водитися. Коли ми збиваємося на манівці, люди, які люблять нас, повинні виштовхувати нас назад на колію. Добре, коли такі люди є поряд.”
“Є принцип логіки, відомий як «бритва Оккама». Так от, він стверджує, що не треба робити більше, ніж мінімально потрібно. Не перевантажуйте дітей правилами.”
“Обмежте свій список законів. Потім визначте, що треба робити, коли один із них порушують. Дуже складно вигадати універсальний метод покарання, що буде актуальним за будь-якого контексту. Утім корисна норма є в англійському загальному праві, одному з найвидатніших винаходів західної цивілізації. Проаналізувавши його, можна виробити другий корисний принцип.”
“Англійське загальне право дозволяє захищати себе, але лише обґрунтовано. У ваш дім вривається чужинець. У вас є заряджений пістолет. Ви маєте право себе захищати, але краще робити це поетапно. Що як це просто пʼяний сусід, який переплутав будинки? Усе не так просто. Варто для початку гукнути: «Стій! Я озброєний!». Якщо це не матиме жодного ефекту, можна спробувати попереджувальний постріл. Якщо й після цього непроханий гість не заспокоїться, націльте зброю йому в ногу (це просто приклад, а не юридична порада). У цьому випадку йдеться про те, яку мінімально необхідну силу треба застосувати. Отже, ми вже маємо два загальні дисциплінарні принципи. Перший — обмеження правил. Другий — застосування мінімальної, необхідної для реалізації цих правил, сили.”
“ви, мабуть, спитаєте: «До якої саме межі треба обмежити правила?». Маю кілька думок із цього приводу. Не можна кусатися й битися. Хіба що для самозахисту. Не можна збиткуватися з інших дітей, щоб не скінчити у вʼязниці. Їсти треба цивілізовано і з виразом вдячності на обличчі, щоб люди з радістю запрошували тебе до себе додому. Навчися ділитися, аби з тобою грались інші діти. Уважно слухай, коли говорять дорослі. У них можна чогось навчитися. Спокійно і вчасно лягай спати, щоб батьки мали особисте життя й не злилися на тебе. Дбайливо стався до свого майна, адже тобі пощастило його мати. Будь людиною, з якою можна повеселитись, аби тебе запрошували на свята чи інші заходи. Поводься так, щоб іншим людям було приємно у твоєму товаристві. Дитину, яка знає ці правила, будуть раді бачити”
“Щодо другого, не менш важливого принципу, ви можете спитати: «Яка ж мінімально необхідна сила?». Це треба визначити експериментальним шляхом, починаючи з найменшого рівня впливу на дитину. Деякі дітлахи ціпеніють від самого лише батькового погляду. Іншим потрібна вербальна команда. Комусь треба пригрозити пальцем. Ця стратегія дуже корисна в громадських місцях, наприклад, у ресторанах. Її можна застосувати тихо й спокійно, без зайвого галасу. А що як нічого цього не робити? Дитина, яка люто ридає, вимагаючи уваги, навряд чи буде загальним улюбленцем. Дитина, яка бігає від одного стола до іншого і всім заважає, — це ганьба для неї самої та батьків. Якщо цього не припини-ти, дитина поводитиметься на людях дедалі гірше. Вона експериментує, намагається перевірити, чи стосуються старі правила нового місця.”
“Щоб установити контакт зі своїм сином чи донькою, треба дізнатися, як ця маленька людина реагує на ті чи інші дисциплінарні заходи, а потім ефективно їх використовувати. Легше за все кидатися кліше на зразок: «Фізичному покаранню немає жодних виправдань» чи «Коли ви бʼєте дітей, ви вчите їх насильству». Почнімо з першої заяви. Думаю, ми всі погодимося, що деякі форми неприйнятної поведінки, зокрема ті, що стосуються крадіжок чи нападів на людей, мають каратися відповідними санкціями. По-друге, усвідомте, що майже всі ці санкції передбачають неприємний психологічний і фізичний вплив на порушника. Позбавлення волі завдає не меншого болю, ніж фізична травма. Те саме стосується тимчасової соціальної ізоляції дитини (коли ви на якийсь час забороняєте їй гратися). З погляду нейробіології, такі покарання впливають на певні зони головного мозку. Схоже діють опіати. Вʼязниця - це вид фізичного покарання (особливо увʼязнення в одиночній камері), навіть якщо там з підсудним не коїться нічого страшного. По-третє, деякі неправомірні дії треба припиняти дуже різко, щоб не трапилося нічого гіршого. Як покарати дитину, яка вдесяте намагається запхати виделку в розетку? Або дитину, яка заради забави ховається від вас у переповненому супермаркеті? Відповідь проста: треба застосовувати ті методи, які найшвидше зупинять таку поведінку, адже інакше може статися непоправне.”
“Коли діти виростають, покарання за неприйнятну поведінку стають значно суворішими. І саме тих дітей, яких до чотирьох років батьки не зуміли як слід соціалізувати, суспільство суворо каратиме. У свою чергу, ці чотирирічні бідолахи виростають із надмірно агресивних дворічних малюків. З тих, які частіше за однолітків билися, кусалися й забирали чужі іграшки (пізніше вони дізнаються, що це називають крадіжкою). Таких дітей пʼять відсотків серед хлопчиків і ще менше серед дівчаток. Повторювати, наче папуга, фразу «фізичному покаранню немає жодних виправдань» означає створювати ілюзію, ніби дияволи-підлітки магічним чином виростають із невинних маленьких янголяток. Ви не робите своїй дитині послуги, якщо крізь пальці дивитеся на її погану поведінку (особливо якщо за характером вона агресивна).”
“Ось кілька порад: тимчасова заборона гратися може бути дуже ефективною формою покарання, особливо якщо дитині знову дозволяють це, коли вона вгамовується. Розлючена дитина має посидіти на самоті, поки не заспокоїться. Потім їй треба дозволити повернутися до нормального ритму життя. Таким чином, перемагає дитя, а не його гнів.”
“Підсумок. Дисциплінарний принцип номер 1: Обмежуйте правила. Принцип номер 2: Застосовуйте мінімальну необхідну силу. А от вам іще один: Батьки повинні діяти як команда… четвертий принцип, більш психологічний за своєю природою: Батьки мусять усвідомити свою здатність бути жорстокими, мстивими, зарозумілими, злими та віроломними. Мало хто свідомо вирішує бути кепським татом чи мамою, але погані батьки трапляються на кожному кроці. Річ у тому, що люди схильні до зла не менше, ніж до добра. І вони добровільно заплющують на це очі. Люди не лише добрі та вдумливі, а й агресивні та егоїстичні. Тому жодна доросла людина не терпітиме тиранії маленької вискочки… пʼятий і останній принцип. Він загальніший за попередні. Батьки мусять бути для дітей представниками реального світу. Цей обовʼязок важливіший за обовʼязок гарантувати їм щастя, розвивати їхню креативність чи підвищувати самооцінку. Пріоритетне завдання батьків — зробити своїх нащадків соціально прийнятними. Це гарантує дітям багато можливостей, самоповагу й безпеку. Це навіть важливіше за розвиток індивідуальності, адже за цим Святим Граалем можна ганятися, лише якщо маєш високий рівень соціального розвитку.”
“Правильно соціалізовані трирічні діти дуже ввічливі й приємні. А ще вони не безхарактерні. Вони викликають інтерес у однолітків і захват у дорослих. Вони живуть у світі, де решта дітей борються за їхню увагу, а дорослі завжди раді їх бачити. Їх знайомлять зі світом люди, яким приємно це робити. Це значно краще вплине на їхню індивідуальність, ніж боягузливі спроби батьків уникати щоденних конфліктів і виховувати їх.”
“Чіткі правила потрібні для дитячої безпеки. Чіткі принципи дисципліни й покарань сприяють соціальному розвитку та психологічній зрілості дитини. Правила й дисципліна допомагають дитині, родині та суспільству встановлювати і підтримувати лад, який захищає нас від жахів хаосу. Кращого дару, який можуть запропонувати люблячі та сміливі батьки, немає. Не дозволяйте своїм дітям робити те, через що вони вам менше подобаються.”
“Не треба в усьому звинувачувати капіталізм, соціалізм чи своїх ворогів. Не треба намагатися змінити державу до того, як розберетесь у собі. Майте смиренність. Якщо не можете навести лад у власному домі, як ви можете наводити його в місті? Нехай ваша душа веде вас. Змініть своє ставлення — і побачите, що трапиться через кілька днів чи тиж-нів. Ви почнете казати те, що думаєте. Ви почнете казати чоловіку чи дружині, дітям і батькам, чого справді хочете і що вам треба. Якщо ви знатимете, що десь недопрацювали, то намагатиметеся це виправити. Коли ви перестанете забивати собі голову брехнею, вона очистить-ся. Коли ви перестанете псувати собі життя хибними діями, воно налагодиться. Ви почнете помічати дрібниці, які робили неправильно. Припиніть робити і їх.”
“Перш ніж критикувати світ, наведіть лад у власному домі.”
“Почнімо аналіз із очевидної істини: іноді все складається погано. Достатньо згадати чуму, голод і страшних тиранів. Однак іноді, коли все складається погано, винен не світ. Річ у тих чи інших індивідуальних обставинах і ваших особистих цінностях. Чому? Бо світ проявляється саме через шаблони ваших цінностей. Якщо світ, який ви бачите, вам не подобається, час переосмислити свої цінності. Час позбутися ваших упереджень.”
“Якщо ви мужньо триматиметеся за найвищі ідеали, то матимете більше сили, ніж мали би, якби зациклювалися на дрібницях, що стосуються вашої безпеки. Якщо житимете повноцінним життям, ви знайдете в ньому сенс, який захистить вас навіть від страху смерті. Чи реально це?”
“Життя справді «брудне, жорстоке і коротке», як зауважив британський філософ Томас Гоббс. А схильність людини до зла робить його ще гіршим. Це означає, що ключова проблема життя не лише в тому, як треба йти на жертви, щоб нівелювати страждання. Вона в тому, як іти на жертви, щоб нівелювати страждання та зло — свідоме, добровільне і мстиве джерело найгірших страждань.”
“«Після Аушвіца вже не може існувати поезії», — сказав німецький філософ Теодор Адорно. Він помилявся. Але поезія має бути про Аушвіц.”
“Я не маю на увазі, що християнство виявилося цілковитим провалом. Навпаки. Воно досягнуло майже неможливого. Християнська доктрина встановила раба і господаря, жебрака і багатія на одну метафізичну сходинку, підкреслюючи, що всі вони рівні перед Богом і перед законом. Християнство наполягало, що навіть королі не кращі за інших. Воно спростовувало уявлення про те, що влада і процвітання — це ознаки божого благословення. Хай як дивно, християни стверджували, що спасіння не можна заслужити завдяки певним зусиллям’4. Хай якою обмеженою є ця доктрина, вона заважає королю, аристократу й багатію морально владарювати над простим народом. Зрештою, ідея рівної цінності кожної окремої душі вилилася в уявлення західної цивілізації про закон і суспільство. Колись таке годі було й уявити. Це майже диво, що рабовласницькі суспільства наших предків реформувалися під дією етичних та релігійних постулатів. Урешті-решт, домінація однієї людини над іншою почала сприйматись як щось абсолютно неправильне.”
“Не можна сказати, що християнство не мало недоліків. Іа варто ви-знати, що виникли вони після того, як було вирішено цілу купу серйозних проблем. Суспільство, породжене християнством, було значно менш варварським, ніж язичницьке чи навіть римське. Християни принаймні визнавали, що згодовувати рабів левам заради розваги натовпу — не-правильно. Вони категорично не сприймали дітовбивства, проституції та принципу «хто сильніший, за тим і правда». Вони наполягали, що жінки не менш цінні за чоловіків (хоч із цим досі виникають проблеми). Вони вимагали ставитися по-людськи навіть до ворогів. Зрештою, вони розділили церкву й державу, щоб імператори не могли виправдовувати своїх дій волею Бога. Це здавалося неможливим, але таки сталося.”
“Церковні догми постраждали від духу правди, який сама церква й по-родила. Кульмінацією цього процесу стала смерть Бога. Але догматична структура церкви була ще й дисциплінарною. Тривалий період несвободи (зацикленості на єдиній інтерпретації всього) необхідний для розвитку вільної свідомості. Християнські постулати дали людям цю несвободу. Однак догми загинули, принаймні для західної цивілізації. Вони вмерли разом із Богом. Із їхнього попелу постало (і це дуже важливо) дещо ще більш мертве. Щось, що ніколи не було живим: нігілізм і не менш небезпечна сприйнятливість до нових утопічних ідей. Саме після смерті Бога трапилися жахи комунізму й фашизму (як і передбачали Достоєвський та Ніцше). Ніцше казав, що після смерті Бога людям доведеться винайти свою власну систему цінностей. Однак, із психологічного погляду, цей елемент його філософії здається слабеньким: ми не можемо створити власної системи цінностей, бо не здатні зробити те, у що віримо, тягарем для власної душі. Це видатне відкриття, не без допомоги праць Ніцше, здійснив Карл Юнг.”
“Ідея і факт — це не одне й те саме. Факт — це щось мертве саме по собі. Він не має свідомості, волі, мотивації. Є мільярди мертвих фак-тів. Інтернет — їхнє кладовище. Натомість ідея, що захоплює людину, жива. Вона хоче самовисловитися, піти у світ. Саме тому глибинні психологи (Фройд, Юнг) наполягають, що людська свідомість - це поле бою ідей. Ідея має мету. Вона чогось хоче. Вона встановлює структуру цінностей. Ідея вірить, що те, чого вона прагне, краще за те, що вона має. Вона спрощує світ до речей, які допомагають чи заважають її реалізації, а все решту вважає відносно неважливим. Ідея визначає пріоритети. Ідея — це особистість, а не факт. Коли вона заявляє про себе в свідомості людини, то має намір зробити з неї своє втілення. Словом, змусити людину реалізувати її. Іноді цей імпульс (або одержимість) такий сильний, що людина радше загине сама, ніж загубить ідею. Це погане рішення, враховуючи, що часто померти треба саме ідеї, а людині треба просто переорієнтуватись і рухатись далі.”
“Соціалізм, який свого часу приваблював мене, теж виявився дурістю. Завдяки Джорджу Орвеллу я зрозумів, що цю філософію породила ненависть до багатих та успішних, а не співчуття до бідних. Крім того, за своєю сутністю соціалісти були ще капіталістичнішими за капіталістів. Вони теж щиро вірили в силу грошей. Вони просто думали, що якщо гроші будуть у різних людей, проблеми людства зникнуть. Це маячня.”
“У чому я можу не сумніватися? У реальності страждань. Вони беззаперечні. Від них не сховатись ані нігілістам, ані тиранам, ані цинікам. Страждання реальні. І вигадливо завдавати страждань іншим заради власного задоволення — це неправильно. Це стало наріжним каменем моєї віри. Читаючи про приклади найнижчого людського падіння, усвідомлюючи, що я, можливо, теж здатен діяти як нацист, вартовий із ГУЛАГу чи кат, я усвідомив, що означає «взяти на себе гріхи всього світу». Кожна людина має колосальну здатність до зла. Кожна людина апріорі розуміє не що добре, а що погано. Але якщо є щось погане, має бути і щось добре. Якщо найбільший гріх — це катування інших заради розваги, тоді добро — це щось діаметрально протилежне до цього. Добро — це те, що не дозволяє подібним речам траплятися.”
“Послаблення непотрібного болю та страждань — це добре. Нехай це буде вашою аксіомою: наскільки зможу, діятиму так, щоб послабити непотрібний біль та страждання. Тепер ви встановили на вершині своєї моральної ієрархії набір поглядів, спрямованих на покращення Буття. Чому? Бо альтернативу ми знаємо. Бачили її в ХХ столітті. Альтернатива була такою близькою до Пекла, що різниці не було видно. А протилежність Пекла — це Рай. Поставити на вершині своєї моральної ієрархІї набір поглядів, спрямованих на полегшення болю, означає працювати над тим, щоб створити Царство Боже на Землі.”
“Значення — це баланс між хаосом змін і можливостями, з одного боку, і дисципліною прадавнього ладу та продуктивним хаосом, з іншого. Значення — це шлях. Це місце, у якому ви опиняєтеся, коли вас скеровують любов і правда. Коли ви не дозволяєте дрібним миттєвим бажанням збивати вас із пантелику. Прагніть чогось важливого, а не вигідного.”
“Піти простим шляхом чи казати правду — це не просто вибір. Це дві різні життєві стежки. Різні способи існування.”
“Віктор Франкл, психіатр, який вижив у нацистському концентраційному таборі й написав видатну книгу «Людина в пошуках сенсу», дійшов того самого соціально-психологічного висновку: оманливе людське існування — це передумова соціального тоталітаризму. Зігмунд Фройд також вважав, що подібний спосіб життя призводить до розвитку психічних хвороб. Альфред Адлер знав, що саме брехня породжує недуги. Юнг знав, що психологічні проблеми вбивають його пацієнтів і що ці проблеми є результатом брехні. Усі ці мислителі, зосереджені на вивченні індивідуальних та культурних патологій, дійшли одного висновку: брехня деформує структуру Буття. Неправда паплюжить душу й тіло.”
“Саме обман звалює людям на плечі більше нещасть, ніж вони здатні витримати. Саме обман наповнює людські душі злом і мстивістю. Саме обман завдає людству жахливих страждань. Він породжує нацистські табори смерті, сталінські камери для тортур, Мао Цзедуна. Саме обман убив сотні мільйонів людей у ХХ столітті. Саме обман мало не прирік цивілізацію на знищення. Саме обман досі становить для нас серйоз- ну загрозу.”
“Ми повинні сміливо дивитися на те, що перед нами, і вчитись у нього, навіть коли воно здається жахливим. Навіть коли страх від побаченого шкодить нашій свідомості та засліплює нас. Акт бачення особливо важливий, коли іде врозріз із тим, що ми знаємо й на що покладаємо-ся. Саме акт бачення дає індивіду інформацію та оновлює його бази да-них. Ніцше недарма казав, що ціну людини визначає те, скільки правди вона здатна витримати. Ви — не лише те, що ви вже знаєте. Ви — це й те, що могли би знати, якби захотіли. Не можна жертвувати тим, ким ви могли би бути, заради того, ким ви є. Не варто відвертатися від вашого внутрішнього світла заради стабільності, яку ви маєте, особливо коли ви вже помітили щось нове. У християнстві Христа ототожнюють із Логосом. Логос — це Слово Боже. На початку часів це Слово перетворило хаос на лад. У своїй людській подобі Христос добровільно пожертвував собою в імʼя правди, добра та Бога. Як наслідок, він помер і переродився. Слово, яке створює лад із хаосу, жертвує всім, навіть собою, заради Бога. Це неймовірно мудре речення підсумовує сутність християнства. Кожна мить навчання - це маленька смерть. Кожен шматочок нової інформації кидає виклик попереднім поняттям, змушуючи їх зникнути в хаосі, щоб потім відродитись у кращому вигляді.”
“Ставте цілі, навіть якщо не знаєте, якими саме вони мають бути. Найкращі цілі повʼязані з розвитком характеру та здібностей, а не зі статусом і владою. Статус можна втратити, а характер буде з вами скрізь і допомагатиме долати негаразди… Фіксуйте пережитий досвід якомога чіткіше. Так ви навчитесь ефективніше рухатися до своєї мети. І не брешіть. Особливо собі.”
“кожному потрібна конкретна індивідуальна мета, ціль, щоб обмежити присутність хаосу в житті. Та всі цілі мають підпорядковуватися такій собі суперметі, що є вашим підходом до формування цих цілей. Суперметою може бути «жити за правдою».”
“Життя — це страждання. Будда чітко це заявив. Християни передали цю позицію яскравіше, за допомогою образу святого розпʼяття. Єврейська віра просякнута цим. Тотожність життя та обмежень — це основний незаперечний факт існування. Вразливість нашого Буття робить нас чутливими до болю соціального осуду, зневаги й тілесних проблем. Та навіть цих страждань, хай якими страшними вони є, недостатньо, аби перетворити світ на Пекло так, як це зробили нацисти, маоїсти та сталіністи. Як прямо сказав Гітлер, для цього треба брехати. У великій брехні завжди є певна сила, що викликає довіру. Широкі народні маси завжди простіше переконати на глибинному емоційному рів-ні, ніж на свідомому. Через примітивну простоту свого розуму вони легше вірять великій брехні, ніж малій, бо вони самі часто кажуть неправду в дрібʼязкових ситуаціях, але не наважуються на масштабний обман. Їм ніколи не спаде на думку сфабрикувати колосальну вигадку, і вони ніколи не повірять, що хтось інший має нахабство так потужно деформувати правду. Навіть якщо їм детально пояснити, що так буває, вони заперечуватимуть і казатимуть, що має бути інше пояснення.”
“Пекло настає потім. Воно починається, коли брехня повністю знищує звʼязок між індивідом і реальністю. Усе розвалюється, лишається тільки збентеження й розчарування. Надія покидає людину. Брехлива особа відчайдушно вказує на свої пожертви, наче Каїн, але не може задовольнити Бога. І тоді вистава входить у кульмінаційну частину. Змучена постійними невдачами, людина зрощує в собі образу. Розчарування та невдачі накопичуються й породжують фантазію: світ заточений на те, щоб мене мучити. Я заслуговую на помсту. Це і є дорога в Пекло.”
“Казати правду — означає приносити в Буття найбільш придатну для життя реальність. Правда будує споруди, здатні простояти тисячі років. Правда годує і вдягає нужденних, робить цілі нації успішними та захищеними. Правда зводить усю складність людського єства до простоти слова. Правда робить минуле справді минулим і дозволяє ефективно використовувати майбутні можливості. Правда — основний невичерпний природний ресурс.”
“Побачте правду. Кажіть правду.”
“Якщо ваше життя не таке, яким ви хотіли б його бачити, спробуйте говорити правду. Якщо ви відчайдушно хапаєтеся за ідеологію чи потопаєте в нігілізмі, спробуйте говорити правду. Якщо почуваєтеся слабкими, непотрібними та спантеличеними, спробуйте казати правду. У Раю всі говорять правду. Це й робить його Раєм. Кажіть правду. Або принаймні не брешіть.”
“Памʼять — це не опис обʼєктивного минулого. Памʼять — це інструмент. Памʼять — це провідник минулого до майбутнього. Якщо ви памʼятаєте, що колись трапилося щось погане, і знаєте чому, тоді ви можете спробувати уникнути цього в майбутньому. Це основна функція памʼяті. Вона потрібна, щоб ви не дозволяли одній халепі повторюватися знову й знову.”
“якщо ви не виконуєте головної ролі у своїй виставі, то граєте епізодичну в чужій. І ця роль може бути не з приємних.”
“Коли ви мислите, то слухаєте самих себе. Це складно. Аби мислити, треба бути принаймні двома людьми одночасно. Потім потрібно дозволити цим людям суперечити одне одно-му. Мислення — це безперервний діалог між двома чи більше поглядами на світ. Перший Погляд — це аватар у симуляторі світу. Він має свою версію минулого, теперішнього й майбутнього, має свої уявлення про те, як слід діяти. Те саме можна сказати про Другий, Третій і Четвертий По-гляди. Мислення — це процес, за допомогою якого ці внутрішні аватари обмінюються картинками своїх світів один з одним. Не можна змушувати протистояти одне одному порожні манекени, коли мислите, бо насправді це буде не мислення. У такому випадку ви просто займатиметеся раціоналізаторством. Ви казатимете, чого хочете, слабкому опоненту, щоб він не міг змусити вас передумати. Ви ведете пропаганду. Ви йдете на хитрощі. Ви використовуєте свої висновки, щоб підкреслити правомірність ваших доказів. Ви ховаєтеся від правди.”
“Можна бути дуже розумним, якщо просто замовкнути.”
“Треба вміти знаходити мову з іншими людьми. Терапевт належить до таких людей. Хороший терапевт чесно казатиме вам, що він думає. Так ви отримаєте чесну відповідь хоча б однієї людини. А це вже не абищо. Це ключова деталь психотерапевтичного процесу: двоє людей кажуть одне одному правду й слухають.”
“Як треба слухати? Один з найвидатніших психотерапевтів ХХ століття Карл Роджерс знав, як правильно слухати. Він писав: «Переважна більшість із нас не вміє слухати. Слухати небезпечно. По-перше для цього потрібна мужність, а нам іноді її бракує»'5°. Він знав, що вміння слухати здатне змінювати людей. Із цього приводу Роджерс казав: «Мабуть, дехто з вас вважає, що добре слухає людей. Та насправді є велика ймовірність того, що ваші навички слухача не такі, як я описував». Він запропонував своїм читачам провести невеличкий експеримент наступного разу, коли в них буде з кимось розмова: «Зупиніть дискусію на мить і використайте наступне правило: “Кожен може говорити за себе лише після того, як спершу перекаже думки та погляди попереднього промовця йому самому”». Цей прийом згодився мені як в особистому житті, так і в професійному. Я завжди коротко підсумовую сказане людьми та питаю, чи правильно їх зрозумів. Іноді вони погоджуються з моїм резюме. Іноді мене трохи виправляють. Часом виявляється, що я цілковито помиляюся. Це корисно знати.”
“слухайте себе й тих, із ким говорите. Мудрість — це не лише знання, які ви вже маєте, а постійний пошук нового. Власне, це найвища форма мудрості… Припустіть, що людина, яку ви слухаєте, може знати щось невідоме вам.”
“Кажіть, що думаєте, аби таки дізнатись, а що ж ви думаєте. Дійте відповідно до своїх слів, щоб перевірити, що трапиться. Будьте пильні. Помічайте свої помилки. Проговорюйте їх. Намагайтесь їх виправити. Так ви знайдете свій сенс життя. Це захистить вас від трагеді цього життя. Як же інакше? Боріться із хаосом Буття. З морем негараздів. Визначте свою ціль і складіть курс. Зізнайтесь, чого ви хочете. Кажіть людям, які вас оточують, хто ви. Будьте уважні та рішуче рухайтеся вперед. Нехай ваші слова будуть точними.”
“Вони не шукали безпеки. Вони намагались відточити свої навички, а саме компетентність дає людям справжню безпеку.”
“саме Юнг був автором відомого психоаналітичного афоризму: якщо не можеш зрозуміти, чому хтось щось зробив, подивись на наслідки та визнач мотивацію. Це такий собі психологічний скальпель. Він не завжди доречний. Він може зробити надто глибокий надріз, ще й не в тому місці. Думаю, це крайній варіант. І все ж, іноді його використання виправдане.”
“Діти без батька мають у чотири рази більше шансів рости бідними. Це означає, що і їхні матері теж будуть бідними. У дітей без батька більший ризик наркотичної та алкогольної залежності. Діти, які живуть з одруженими біологічними батьками, менш схильні до тривоги, депресії та неналежної поведінки, ніж ті, у яких хтось один із батьків чи обидва не є їхніми кровними родичами. А ще діти з неповних родин удвічі частіше скоюють самогубства”
“Якщо йдеться про деспотизм, поміркуйте от над чим: будь-яка ієрархіє породжує переможців та переможених. Звісно ж, переможці, як правило, виправдовують ієрархію, а переможені критикують. Але ж (1) загальна гонитва за будь-якою ціллю створює ієрархію, а (2) саме переслідування цілей, великою мірою, надає життю сенсу. Всі наші емоції, що роблять життя захопливим — це результат успішного руху до того, чого ми прагнемо. Ціна, яку ми за це платимо, — виникнення ієрархій успіху. Для абсолютної рівності треба пожертвувати самою системою цінностей, але тоді в нас не буде заради чого жити. Однак ми можемо вдячно сказати, що наша складна культура створює умови для багатьох ігор і багатьох успішних гравців. Правильно структурована культура дає людям змогу грати і перемагати багатьма способами.”
“Коли марксизм спробували застосувати в СРСР, Китаї, Вʼєтнамі, Камбоджі та інших країнах, там брутальним чином перерозподілили економічні ресурси. Приватної власності не стало, а селян загнали в колгоспи. Результат? Десятки мільйонів людей загинули. Ще сотні мільйонів піддали репресіям, таким як досі існують у Північній Кореї, останньому осередку класичного комунізму.”
“У нормально функціонуючих суспільствах статус перш за все визначає компетентність, а не сила. Компетентність. Уміння. Навички. Не сила. Це ж очевидно. Хвора на рак мозку людина нізащо не відмовиться від послуг хірурга, який отримав найкращу освіту, має чудову репутацію та багато заробляє. Більше того, в західних країнах, риси, що гарантують людям довготривалий успіх, — це освіченість та сумлінність”
“Є фундаментальна проблема: групову самоідентифікацію можна спростити до індивідуального рівня. Кожна особа насправді унікальна. Членство в соціальній групі не може це нівелювати. Крапка.”
“Едіпова мати (батько теж може виконувати цю роль, хоч так буває рідко) каже своїй дитині: «Я живу лише заради тебе». Вона все робить для своїх дітей. Вона завʼязує їм шнурки, зрізає кірочку з бутербродів, надто часто дозволяє спати в одному ліжку з нею та її партнером. Це непоганий метод уникання небажаної сексуальної уваги. Едіпова мати укладає договір із собою, своїми дітьми та самим дияволом. В угоді сказано: «Хай там що, ніколи не кидайте мене. За це я зроблю для вас будь-що. Ви ростимете, але не дорослішатимете, ви будете нікчемами, але вам ніколи не доведеться брати на себе відповідальність, а всі ваші неправильні вчинки завжди будуть провиною інших». Дитина може або прийняти, або відмовитись від такого стану речей. Певною мірою, у неї є вибір.”
“У своїх роботах «Походження та історія свідомості» і «Велика Мати», колега Юнґа Еріх Нойманн копнув ще глибше за Карла. Нойманн відшукав момент зародження чоловічої свідомості та порівняв з її символічним жіночим корінням, перетворивши теорію Едіпових батьків Фройда на більш загальну архетипну модель. На думку Нойманна та Юнґа, свідомість (завжди символічно чоловіча, навіть у жінках) завжди рветься вгору, до світла. Її розвиток дуже болючий, супроводжується тривогою, адже несе із собою усвідомлення власної вразливості та смертності. Вона постійно протистоїть спокусі повернутись назад, у стан забуття, щоб скинути із себе екзистенційне ярмо. І спокушає ії все, що є протилежністю просвітленню, прямоті, раціональності, рішучості та силі. Все це лежить в основі фройдистського Едіпового кошмару, котрий ми вміємо трансформувати в нашу соціальну політику.”
“Жахлива Мати — це прадавній символ. Вона існує, наприклад, у вигляді Тіамат, вавилонської Богині Хаосу з Енума Ліш — міфу про створення світу. Тіамат — богиня всього: як людей, так і богів. Вона — невідоме, хаос і природа, що дає початок усьому. А ще вона прагне знищити власних дітей, коли вони бездумно вбивають свого батька. Жахлива Мати — це дух несвідомості, що тягне дух просвітлення в свою надійну утробу. Це страх, який відчувають юнаки перед привабливими жінками, які представляють саму природу. Вони завжди готові відштовхнути їх на найглибшому рівні.”
“Коли мʼякість і безхребетність стають єдиними прийнятними чеснотами, людей починають приваблювати жорсткість і домінування. Це означає, що якщо суспільство і далі намагатиметься зробити чоловіків надто жіночними, їх зацікавлять різні фашистські політичні ідеології. «Бійцівський клуб» — це, можливо, найбільш фашистський голлівудський фільм останніх часів. У ньому чудово ілюструється те, як подібні ідеї стають привабливими. Масова підтримка Дональда Трампа в Сполучених Штатах — це з тієї ж опери, як і розквіт праворадикальних партій навіть у таких ліберальних країнах, як Нідерланди, Швеція та Норвегія.”
“Якщо з жінкою все гаразд, їй не потрібен хлопчик. Їй потрібен чоло-вік. Ій потрібен хтось, із ким вона зможе змагатись. Якщо вона жорстка, їй потрібен хтось ще жорсткіший. Якщо вона розумна, їй потрібен хтось розумніший. Їй потрібен хтось здатний принести на стіл те, що вона сама не принесе. Тому жорстким, розумним і привабливим жінкам часто складно знайти собі пару. Навколо них не так багато чоловіків, котрі перевершували б їх у чомусь і завдяки цьому були б бажаними (котрі, як ішлося в одній дослідницькій публікації, перевершували б їх за показниками «заробітку, освіти, самовпевненості, розуму, домінантності та соціального статусу») 207. Таким чином, дух, що заважає хлопцям стати чоло-віками, не друг ані їм, ані жінкам. Він верещатиме: «Не роби цього, це небезпечно». Він нейтралізує свідомість. Він антилюдський, заздрісний, мстивий і руйнівний. Нікому, хто стоїть на боці людства, не потрібен такий союзник. Жодна людина, яка прагне рухатися вгору, не отруїть себе подібним. А якщо ви думаєте, що жорсткі чоловіки небезпечні, почекайте і побачите, на що здатні слабкі. Не заважайте дітям, коли вони катаються на скейті.”
“дві речі: по-перше, люди — соціальні істоти, по-друге, люди — антисоціальні істоти. Вони соціальні, бо симпатизують членам своєї групи. Вони антисоціальні, бо їм не подобаються члени інших груп.”
“Я розповів їй одну давню єврейську історію. Вона починається з питання. Уявіть Буття всезнаюче, всюдисуще та всемогутне. Чого такому Буттю бракує? Відповідь? Обмеженості.”
“Супергерой, здатний зробити все що завгодно, перестає бути героєм. Йому нема проти чого боротись, тож нема чого ним захоплюватись. Для нормального Буття потрібні обмеження. Можливо, через те, що аби Бути, треба спершу Ста-ти, а для цього треба стати чимось більшим чи принаймні інакшим. А це можливо лише для чогось обмеженого.”
“Тягніться до зірок, чиніть відповідно до ваших цілей. Коли ви знайдете звʼязок з раєм, ви зможете зосередитись на кожному конкретному дні. Будьте обережні. Впорядкуйте те, що ви здатні контро-лювати. Налагодьте те, що не в порядку. Ви зможете. Люди дуже сильні. Вони здатні витримати багато болю та втрат. Та щоб триматись, вони повинні бачити в Бутті щось хороше. Якщо вони це втратять, то втратять і себе.”
“Собаки схожі на людей. Вони — наші друзі та союзники. Вони соціаль-ні, одомашнені, мають ієрархію. Вони щасливі навіть на дні родинної піраміди. За увагу до себе вони платять відданістю та любовʼю. Собаки чудові. Коти ж належать самі собі. Вони не соціальні та не знають ієрархій. Вони лише наполовину одомашнені. Вони не роблять різні трюки. Вони дружні до нас лише на власних умовах. Собак ми приручили, а от коти вирішили спілкуватися з людьми з якоїсь відомої лише їм причини. Як на мене, коти — це природа та Буття в майже чистій формі. Більше того, вони — форма Буття, котра дивиться на людей і схвалює їх.”
“Особисто я люблю подивитись серію «Сімпсонів» на швидкості 1,5.”
“І може, коли ви гулятимете і дивитиметесь навкруги, зʼявиться кіт і нагадає вам, що іноді чудеса Буття компенсують усі страждання. Якщо зустрінете на вулиці кота, погладьте його.”
“Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють (Євангеліє від Матвія, 7:7, 7:8)”
“Я глибоко переконаний, що найкращий спосіб полагодити світ — полагодити себе, як ми говорили в правилі 6. Усе інше — це зверхність. Це ризик нашкодити через свою некомпетентність.”
“Azzopardi, P. & Cowey, A. (1993). “Preferential representation of the fovea in the primary visual cortex.” Nature, 361, 719-721.”
“Див. Roberts, B. W., & Mroczek, D. (2008). “Personality trait change in adulthood.” Current Directions in Psychological Science, 17, 31-35.”
“Peterson, J. B. & Flanders, J. (2005). Play and the regulation of aggression. Див. Tremblay, R. E., Hartup, W. H. & Archer, J. (Eds.). Developmental origins of aggression. (pp. I33-157). New York: Guilford Press; Nagin, D., & Tremblay, R. E. (1999). “Trajectories of boys’ physical aggression, opposition, and hyperactivity on the path to physically violent and non-violent juvenile delinquency.” Child Development, 70, 1181-1196.”
“Sullivan, M. W. (2003). “Emotional expression of young infants and children.” Infants and Young Children, 16, 120-142.”
“Tremblay, R. E., Nagin, D. S., Seguin, J. R., Zoccolillo, M., Zelazo, P. D., Boivin, M., Japel, C. (2004). “Physical aggression during early childhood: trajectories and predictors.” Pediatrics, 114, 43-50.”
“Krein, S. F., & Beller, A. H. (1988). “Educational attainment of children from single-parent families: Differences by exposure, gender, and race.” Demography, 25, 221; McLoyd, V. C. (1998). “Socioeconomic disadvantage and child development.” The American Psychologist, 53, 185-204; Lin, Y.-C., & Seo, D.-C. (2017). “Cumulative family risks across income levels predict deterioration of children’s general health during childhood and adolescence.” PLOS ONE, 12(5), e0177531. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0177531; Amato, P. R., & Keith, B. (1991). “Parental divorce and the well-being of children: A meta-analysis.” Psychological Bulletin, 110, 26-46.”
