Monday, November 16, 2020

Україна-Русь vs Московія: настільна книга

Україна-Русь vs Московія: настільна книга
Нотатки з книги:

Знання історії (минулого) дозволяє не припускатися помилок у майбутньому. Фальсифікація ж історії призводить до помилкових висновків та невірних дій. Вивчаючи фальсифіковану історію, українці заблукали у реальності, їм важко дійти правильних висновків і вчинити необхідні вірні дії у розвитку власної державності. Ось чому Україні сьогодні необхідна справжня історія. Обстоюючи чужу та ворожу міфологію, українці й досі ворогують між собою.

Теорії московських істориків щодо походження «давньоруської народності», «єдиної колиски трьох народів» та «старшебратства» були головними опорами, на яких ґрунтувались ідеологія і владні інсти- туції імперії. Ці теорії ніким не могли бути поставленими під сумнів. Дотримуючись їх, імперська історіографія завжди намагалась позбавити поневолені народи національної ідентичності, намагалась обґрунтувати зазіхання Москви на захоплені брехнею і війною землі інших народів.

Московія (Росія) вимушена постійно й поступово все глибше занурюватися у трясовину фальсифікації історії, забувши, при цьому, що несправедливо занедбаними є дослідження великої історичної та культурної спадщини власних народів – мері, весі, чуді, мордви і ін. Саме ці фіно-угрські народи становлять корінне населення Московії (Росії) та у свій час, як і українці, вимагатимуть відновлення історичної справедливості. Правильне національне самопізнання, як незмінна умова розумного існування особистості, неминуче приведе їх до необхідності з’ясування правди.

Допитливим людям завжди було цікаво, яким чином велика східна держава, яка ще на початку XVIII століття, маючи назву «Московское царство» і карбуючи власну монету «Московский рубль», в одну мить стала Росією та претендентом на назву «Русь»?

Викладені у книзі висновки ґрунтуються на ретельному аналізі історичних фактів і документів, а головне, працях відомих та авторитетних російських істориків. Саме викладені російськими науковцями висновки позбавляють опонентів можливості заперечувати окремі історичні факти та події, які не вписуються у рамки офіційної історії Росії.

Книга є спробою звернути увагу істориків-фальсифікаторів та їх замовників на те, що історія будь-якої країни – це, насамперед, історія її етносу, характерні особливості якого формують ареал проживання, мова й культура, а не історія процесів творення держав і правлячих династій, які не уособлюють етнос та не завжди є його представниками. Те, що нащадки київських князів у свій час перебували у Новгороді чи Суздалі, не перетворило українську землеробську культуру в культуру кочових народів, українську мову в фіно-угрську. У зв’язку з тим, що на російський трон було посаджено чистокровних німкень Катерину І, Катерину ІІ, напівнімців Петра ІІ, Анну Леопольдівну, німці не стали росіянами. Німеччина не зазіхає на території сучасної Російської Федерації, як на «исконно немецкие земли». Московія не стала також Німеччиною. То чому ж вона стала Росією?

Правда дає людині силу. Ніхто, крім нас, не зробить наше життя достойним.

1718 року московити спалили матеріали архіву та бібліотеки Києво-Печерського монастиря, які збиралися понад 700 років.

двома народами є московити й рутенці, змішані у загальній назві «руси» (Russes). Живучи між Московією та, власне кажучи, Польщею, рутенці, до яких одних раніше відносилися назви «руси» (Russes) і «русини» (Russiens), були поневолені у минулому столітті московитами, і народ-завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через це слова «руси» (Russes) і «московіти» видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика. Ця навмисна плутанина дала змогу московитам поглинути навіть саму історію рутенців, немовби пізніший політичний акт здатен впливати на історію попередніх епох (Казимир Делямар, 1896 рік, петиція до Сенату)

“«основатель советского источниковедения и археографии доктор исторических наук, профессор с. н. валк прямо пишет, что русских (московитських – авт.) актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние — это подделки второй половины XV века. акты с датой XV века на самом деле — подделки XVI века. Я упоминал, наверное, чудом сохранившийся подлинный документ самого конца XV века, подписанный дьяком уйгурскими буквами. И это не дипломатический документ одной страны к другой. Это внутренний, гражданский документ (Московії – авт.). в стране использовалась уйгурица, так же как в Золотой Орде и у Иимуридов. Было бы наивно полагать, что если все правовые документы – подделка, то все «летописи» подлинны. Естественно, массовая подделка затронула все сферы. и летописную тоже». а. в. Пушкарьов, сучасний російський науковець. «XV век. Ханы и катаклизмы»”

“1922-го з України вивезли скарби, цінність яких дорівнювала золотому запасу Російської імперії. Про це заявив Ростислав Шмагало, доктор мистецтвознавства, декан факультету історії та теорії мистецтва львівської академії мистецтв. «У 1990-ті при кабінеті Міністрів України активно працювала національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей, — розповів науковець. — тоді стали відомими вражаючі числа. Так, до музеїв Москви і Петрограда потрапили 63 колекції лише скіфського золота та скарбів Північного Причорномор’я. А ще ж 158 колекцій ранньослов’янських скарбів. Із них лише скарб із села Мала Перещепина — це 25 кг золота і 50 кг срібла. Тільки 1922 року з церков Центрально-східної України більшовики забрали 2850 пудів срібла (45 650 кг), три пуди золота і 1397 каратів коштовного каміння. До Москви та Петербурга вивезли 150 приватних колекцій iз 200 тис. предметів, вартість яких становила на той час 1 млрд. російських рублів».”

Розглядаючи один із складних етапів в історії українського народу – XIV–середина XVII ст., необхідно високо оцінити роль родової еліти: князів Острозьких, Корецьких, Збаразьких, Вишневецьких, Заславських, Чорторийських і ін., яким історія відвела роль фундаменту, на якому народ, знищеної ордою Русі, поступово ставав українським народом. Безперервність княжої влади забезпечила поступове втілювання старої Русі в Україну-Русь.

“У січні 1429-го в луцьку відбувся знаменитий луцький з’їзд монархів. Тоді столиця волині стала всеєвропейським центром політики та дипломатії. У роботі з’їзду взяли участь великий князь литовський Вітовт, король німеччини (римський король), імператор Священної Римської імперії Сигизмунд; король Речі Посполитої Ягайло; посол Папи Римського; ще незалежні від Москви князі Рязанський, Новгородський, Одоєвський, Псковський, а також посланці московського князя Василія II, тверського князя, посли Тевтонського ордена, Золотої Орди, князівства Молдавського, Датського короля, Візантійського імператора й інших монархів. Загалом до луцька прибуло 15 тисяч осіб, що перевищувало населення міста в кілька разів! Ця зустріч продемонструвала головну роль Великого Князівства Литовського в європейській політиці.”

“«Росія, не маючи ніякого відношення до Русі і вкравши свою нинішню назву, нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на 800 років раніше. Однак московська історія — це історія орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфабрикована. саму назву «Русь» узурповано московитами. Росіяни не лише не є слов’янами, але навіть не належать до індоєвропейської раси. Московія була вихована і виросла в жахливій і мерзотній школі монгольського рабства». (Карл Маркс.)”

“битву на куликовому полі московити традиційно вважають символом своєї перемоги над монголо-татарами. Але директор казанського інституту історії Рафаель Хакімов висловив думку, що ця битва була лише епізодом боротьби за владу в Золотій Орді. Він стверджує, що Дмитро Донський та інші князі виступили проти незаконного претендента на ханський престол Мамая. У битві проти нього мало взяти участь об’єднане військо Тохтамиша і Дмитра, але Мамай прийшов на один день раніше та вирішив розбити своїх супротивників поодинці. тобто Дмитро був вірним союзником законного хана і в складі його війська вся кіннота була татарською. Як, до речі, і в складі війська Мамая були деякі руські й литовські князі. Після битви Тохтамиш наздогнав Мамая, і військо здалося без бою, бо перед ним був законний хан. Тому й після куликовської битви північно-східні князівства залишилися надалі під владою хана Золотої Орди.”

“вишиванки – один з найдавніших українських атрибутів. Ще геродот стверджував, що вишивкою прикрашали одяг скіфи, які тривалий час проживали на території України. археологи знайшли на Черкащині зображення чоловіків, одягнених у щось дуже схоже на український національний костюм. Знахідка датувалася Vі століттям нашої ери. Такі ж сорочки приписувалися трипільцям. Особливе значення мала чоловіча вишиванка як символ кохання. Існує легенда, що чумаки довіряли прання своєї сорочки тільки одній-єдиній жінці. Так чумак підтверджував вірність своїй коханій. Першим, хто поєднав вишиванку з буденним одягом, став Іван Франко, котрий носив її під піджак і з сучасним вбранням.”

“в Іпатіївському, Лаврентіївському, Галицько-Волинському літописах за 1146 рік сказано: «і святослав, заплакавши, послав до Юрія в Суздаль, сказав: «брата мені Всеволода Бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Підино в Руську землю, до Києва». Або ж у 1147 році, коли Чернігівський князь святослав ольгович обступив місто Неринськ (у Рязанському князівстві), літопис повідомляє: «У той же час прибігли до святослава із Русі отроки». Чи у 1173 році, коли Ростиславичам запропонували покинути Київ і навколишні міста Білгород і вишгород та піти до Смоленська, записано: «...і заремствували вельми Ростиславичі, що він позбавляє їх Руської землі». загалом таких цитат — сотні. І свідчать вони про те, що окремо існувала Русь, або ж Руська земля, і окремо – Суздаль, Смоленськ чи Рязань. Бо ж якщо князі їдуть із цих територій, то їдуть у Русь. Отже Суздаль – не Русь!”

Український професор, доктор історичних наук В. Газін зазначає: «...тодішня партійна номенклатура, «червоні директори», криміналітет використали сертифікати, аби повністю «прихватизувати» всю державну власність: заводи, фабрики тощо. Звідти й олігархи, звідти – «нова» еліта, яка просто перефарбувалася в інші кольори і заговорила про демократію, насправді дбаючи лише про власні інтереси»

“Учений В. кобилюх доводить, що українська мова сформувалася в Х-IV тисячоліттях до нашої ери. Тому походження найважливіших українських слів слід шукати саме в санскриті, а не в російській, німецькій, турецькій, грецькій мовах. «Санскритська мова є європейського походження. В азії вона поширилася тому, що до Індії далеко перед народженням Христа прибули арії з України», — вважав дослідник санскриту Р. Латґем. Українська дуже тісно пов’язана зі старослов’янською — спільною мовою предків сучасних слов’ян, так само як санскрит, є мовою, найближчою до спільної мови перших індоєвропейців (арійців). Тому в українській мові є багато слів, які майже ідентичні словам у санскриті: «повітря», «кохати», «кінь», «дерево»...”

“1709 року Петро і примусив скоротити кількість студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили забрав з києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив відбився на Москві, на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі та навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України», – писав Іван Огієнко у своїй праці «Українська культура». «стара московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовженням не московської, а київської, української культури», – визнав пізніше князь М. Трубєцкой.”

“Першим поселенням на території києва була Кирилівська стоянка, що датується епохою пізнього палеоліту (40 тисяч років до н. е.). У IV— III тисячо- літтях до н. е. на сусідньому пагорбі існувало поселення трипільців. Як фортеця на пагорбах правого берега Дніпра, пристань, торговище, місто та релігійний осередок Київ відомий від середини і тисячоліття нашої ери. Скіфи називали його Сар, сармати — Куар, готи — Данпарстад (Дніпровське місто), гуни — Хунігард, анти — Куяв (Гори), хозари — Самватас (висока Фортеця), булгари — Башту (Фортеця), слов’яни — Київ. Від VIII ст. Київ відомий як політичний центр слов’янських племен на чолі із полянами, а від IX ст. — як столиця держави Русів.”

“У давніх літописах назва «Україна» зустрічається і в 1189-му, і в 1213-му, загалом шість разів. і назва «Україна» вжита як нова назва Русі (не київської, галицької, Чернігівської, а тим більше — Московської).”

“давньогрецький історик Геродот, автор «історії греко-перських воєн», єдиний автор, який подав комплексну картину природи, населення, господарства, побуту та культури Пів- нічного Причорномор’я від Істри (Дунаю) на заході і Танаїса (Дону) на сході. Описуючи народ, який жив на теренах сучасної України, звертає увагу на його культуру землеробства, любов до землі, домашнього вогнища й до свого роду. «а як перейти борисфен, то одразу ж перша від моря лежить лісиста (країна), а від неї вгору живуть скіфи-землероби... ті скіфи-землероби займають землі на схід на три дні дороги; досягають ріки, що зветься Пантікап; а на півночі треба пливти Борисфеном (уздовж їхнього боку) одинадцять днів. Ще далі на північ тягнеться велика пустеля, а за нею живуть андрофаги (людожери), народ своєрідний, не скіфський».”

“Шлюб Володимира з візантійською принцесою Анною, водночас із хрещенням Русі, свідчили, що старокиївська держава діставала вищий ранг у візантійській ієрархічній шкалі держав. Руки «доньки священної імперії» безуспішно домагався французький король Гуго Капет. Частина дослідників, у тому числі і Михайло грушевський, висловлювали припущення, що за підтримки візантії Володимир Великий був коронований. Зокрема, він зазначав, що «з історичного становища коронація Володимира залишається поки що гіпотетичною, хоч і дуже правдоподібною». У 1000 р. посольство від папи сильвестра II, яке за два-три місяці перед тим коронувало правителя Угорщини — Стефана, прибуло до Києва. Відтоді й аж до руйнування Києва Андрієм Боголюбським у 1169 р. західноєвропейські хроністи титулують монархів Русі-України саме королями, а не князями.

“Шапка Мономаха, яку ніби-то подарував київському князю володимиру Мономаху його дід – Базилевс Костянтин IX, в Московщині вважається символом передачі влади візантією Київській Русі. а враховуючи те, що першим суздальським князем був шостий син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, то шапка є «доказом» спадкових прав московських правителів на київський великокняжий престол. Далі був складений фальшивий заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкових прав» сину Юрію Довгорукому. Насправді ж шапка Мономаха була золотою бухарською тюбетейкою, яку хан Узбек подарував Івану Калиті (1319-1340), котрий уже пристосував її для свого звеличення.”

“на території сучасної України тризуб відомий від IV тисячоліття до нашої ери. Магічним символом він був у трипільців та арійських племен. Як власний геральдичний знак тризуб використовував київський князь святослав ігорович у другій половині X століття, а потім тризуб став родовим знаком династії Рюриковичів. володимир великий почав карбувати монету із власним зображенням і тризубом. Пізніше його карбували на галицьких монетах XIV—XV століть, різьбили на печатках, медальйонах, зброї та кам’яних блоках, з яких будували палаци й храми, зображували на настінних розписах, цеглі, кахлях і керамічному посуді. У січні 1918 р. уряд Української народної Республіки запровадив в обіг паперові гроші зі стилізованим тризубом Володимира великого роботи художника георгія нарбута. 12 лютого Мала Рада (повноважний орган Центральної Ради) ухвалила зображення золотого тризуба на синьому тлі як Малий герб УНР. 22 березня Центральна Рада його затвердила. 19 лютого 1992 року верховна Рада України затвердила тризуб у статусі малого герба.”

“Починаючи з ХIII століття, московські князі жили під диктовку монголо-татарських ханів. А історія Московії-Росії розпочинається лише 1480 року, після розпаду золотоординської імперії. Такий висновок зробив відомий російський етнограф і філософ князь М. Трубєцкой у статті «наследие Чингисхана: взгляд на русскую историю не с запада, а с востока. Киевская Русь XII века не предок современной России». На його думку 1480 року відбулася звичайна «...замена ордынского хана московским царем с перенесением ханской ставки в Москву». а ще він додає: «...русская национальная мысль обратилась к византийским государственным идеям и традициям и в них нашла материал, пригодный для оправославления и обрусения государственности монгольской». Не має сумніву в цьому й інший російський дослідник Лев Гумільов: «вывод довольно странный с точки зрения традиционной историографии и тем не менее абсолютно верный. Формулировка Н. С. Трубецкого о смене столицы, будучи бесспорной, требует лишь добавления о сопутствующей смене династий».”

“Андрофаги (буквально «людожери»), за відомостями геродота, — плем’я, яке проживало на північ від Скіфії. назву свою андрофаги одержали, мабуть, через звичаї ритуального канібалізму. Вели рухливий спосіб життя й одягалися, як і скіфи, але мова в них була інша. На захід від них жили неври, а на схід — меланхлени. Андрофаги мали найдикіші звичаї серед скіфів та їхніх сусідів, у них не було ні прав, ні законів. Пліній старший у «Природничій історії» написав: «андрофаги, яких ми вже раніше згадували, проживають в десяти днях їзди від Борисфену, відповідно з обчисленням Iсігонуса Нікейського, мали звичку пити з людських черепів, прикладаючи скальпи з волоссям до грудей». Чеський науковець Любор Нідерле вважав андрофагів фіно-угрським етносом.”

“У літописі самійла величка є такий запис: «наші предки русичі в V столітті під проводом короля Одонацера не тільки перемогли численніші римські легіони, але й Рим здобули й 14 років панували в тій столиці світу». Про аргументованість його твердження свідчить і латинський напис на плиті, знайденій у катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом (австрія): «Року божого 477 одоакер, король рутенів, а також гепідів, готів, унгарів і герулів...». згадує Одоакра і польський історик-літописець, автор «історії Польщі» Ян Длугош (1415—1480 рр.): «від того Руса, першого (прабатька) і насельника Русі, веде коріння й рід русин Одоакр. В рік від Різдва Христового п’ятсот дев’ятий, за папи Лева Першого та імператора Лева Першого, він з’явися до Шталії з руським військом, узяв Тициній, зруйнував його вогнем і мечем, узяв у полон та відрубав голову Оресту, а Августула вигнав. Увійшовши зі своїми (воїнами) переможцем до Риму, він володів королівством Італії, і ніхто не наважувався йому опиратися».”

Нами має бути відроджено справжню історію України, яка повинна стати фундаментом відродження національної свідомості українців. Історію, викладену з позицій пріоритетності національних інтересів, а не історію, яка складається із збирання фактів та міфології. Народ, який не знає саме таку історію своєї батьківщини, не може володіти сформованою національною свідомістю.

Відомий англійський письменник Джордж Орвелл писав: «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє, хто контролює сьогодення, той контролює минуле».

Під впливом московської історіографії українці мали сприймати московитів «старшими братами», а інші народи, з якими зводила доля український народ, мали бути ворогами. Вимушена та нав’язана українцям переорієнтація на Москву призвела до втрати українцями своєї героїчної історії, яка мала формувати національну свідомість. Брехливі історики примушували українців забути своїх предків, історію, право мати власну ідентичність.

Тільки народ, який ознайомлений з правдивою історією, здатний на будівництво справді незалежної, орієнтованої на європейські цінності держави, матиме майбутнє.

Московська правляча еліта не могла змиритися з тим, що після звільнення у 1320 році Русі Московія ще багато століть залишалась васалом Орди, сплачуючи останнім данину та звеличуючи у своїх храмах ординських ханів. Укравши історію України-Русі, всі історичні події Московія викладала зусиллями власних істориків як такі, що стосувалися Русі.

Перемога в Оршанській битві 1514 року зупинила наступ військ великого князя московського Василя III і мала велике міжнародне значення. До речі, армія Великого князівства Литовського на чолі з князем Костянтином Острозьким складалася з польських, литовських, українських і білоруських військ. У складі війська московського князя було 80000 вояків, литовського – 30000.

Конотопська битва розвінчує чимало великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією».

Духовним гімном Росії стало «Боже, царя храни», а у нас – «Боже, Україну бережи» Миколи Лисенка

Українець пишається сином, а росіянин царем. Українці орієнтовані на сімейні цінності, запрограмовані жити, росіяни – померти за ідею та царя. Українці ідентифікують себе з населеним пунктом, де народились та живуть, росіяни з величчю держави.

Ярослав Дашкевич підсумував: «Поза сумнівом, що «Московщина вкрала», а по суті – загарбала назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географічним, устроєвим – цілком відповідає сучасному термінові «Україна»

Настав час повернути украдене ім’я нашої Батьківщини – Русь-Україна.

Правда дає силу та робить людину вільною. Потрібно з’ясувати правду. Потрібно вивчати історію нашої держави не з підручників інших країн, сформованих політичними ідеями їх володарів. Ми самі маємо дослідити наше коріння, виходячи з нашого українського менталітету та життєвої філософії. Прийшов час усвідомити себе великою українською нацією, яка має сама пи- сати свою історію і творити своє майбутнє.

Чи дійсно народи Центрального федерального округу Російської Федерації, народи республік Мордовія, Марій Ел, Комі, Карелія, Чувашської Республіки, Татарстану та інші вважають себе росіянами і братами українців-русинів?

“завданням російської церкви і всієї московитської влади, починаючи з 1472 року, стало приховати правду про походже ня династії московських правителів. бо ще з тих часів її почали пов’язувати із Самим Господом Богом. А оскільки Чингізидів неможливо було «прилаштувати» до істинного Бога, то й видали їх за Рюриковичів. Усіх володарів улусів Золотої Орди, які першими прийняли християнську віру, Московська церква зарахувала до лику святих. Так стали святими: онук Чингісхана, брат Батия — Мухаммед (у хрещенні Іван) — володар Тотемського улусу; правнук Чингісхана — Беклемиш (у хрещенні Михайло Тверський) — володар Мещерського улусу; правнук Чингісхана, так званий Петро Ординський (син хана Берке) — перший володар Московського улусу. Внук хана Мамая, також Мамай, перебрався в Литву і отримав у володіння урочище Глина, ставши родоначальником дворян Глинських. Іван Грозний був з роду Глинських, тобто, прямий на- щадок хана Мамая, розгромленого у Куликовській битві.”

Чому російські народи фіно-угрського походження, маючи не менш давню історію, культуру, писемність, ніж «русские», повинні вивчати у школі історію власної країни з часів утворення Київської Русі?

чи не є абсурдною ситуація, коли фіно-угрські народи Росії силоміць «заганяють» українців-русинів до «руського світу», до якого вони самі себе аж ніяк не можуть віднести? Невже їм абсолютно природно не хочеться оспівувати свій світ – фіно-угрський, не менш достойний. Чому їм нав’язують «чужий світ»?

стосовно періоду середньовіччя коректним для означення територій Київської держави є термін «Русь», а тогочасне населення усвідомлювало себе як «руське»

“У 1448 році московська церква самовільно відокремилася від Київської Митрополії, а відтак не визнавалася Константинопольським Патріархатом і 141 рік перебувала в схизмі. Згідно з історичними джерелами вселенський Патріарх Ієремія II надав самопроголошеним московським митрополитам патріаршу гідність лише після того, як його півроку утримували у московському полоні. Під тиском обставин вселенський Патріарх задовільнив клопотання московського царя Бориса Годунова щодо встановлення московської патріархії. Однак, навіть після цього, Константинопольський собор ще три роки не визнавав московитської автокефалії. Лише у 1593 році собор визнав самопроголошеного Московського патріарха. Відтак, першим патріархом московської церкви став Іов. Деякі науковці не виключають можливості фальшування грамоти,
яка визнавала самопроголошений патріархат Московії. ”

Написано «російська» і все зрозуміло – це «історія Росії». Якщо ж поставити інший знак, тобто написати «руська», як і писали в листах та документах тих часів, будемо мати інший результат, а саме – історію України.

«Колоніалізм, – писав у своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» Іван Дзюба, – може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, але й також у формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму»

росіянами нинішні росіяни могли називати себе лише з 1713 р., коли цар Петро Перший привласнив собі саму назву Русі, а до цього це було Московське князівство»

у час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь уже існувала більше 300 років

немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель» і пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVIст. В той час, як у 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані.

Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей «старший брат» з’явився на світ декілька століть пізніше, ніж русичі-українці?

Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великороса» і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило в склад Золотої Орди – держави Чинґізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами.

Після затвердження «Березневих статей» 1654 року, які зафіксували умови українсько-московського договору, Московія почала забороняти простим українцям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, щоб не здійснювати негативний вплив на закріпачених московських людей. Схоже, що усі новоявлені «брати» росіянина повинні були перейняти його культурні надбання та перейти з сап’янових (фарбована тонка, м’яка шкіра найрізноманітніших кольорів) чобіт на московські личаки (плетене з лика або іншого матеріалу старовинне селянське взуття, яке носили з онучами, прив’язаними до ноги мотузками). Ось які «досягнення цивілізації» несла Москва поневоленим народам.

Шлях до братерства Москва долала протягом всієї своєї історії через знищення Пскова, Новгорода та переселення людей з цих достатньо цивілізованих областей до дикої Московії, захопленням Рязані, Казанського царства, Сибіру, Кавказу, Прибалтики, України.

українців примушували до братерства з «великоросами» забороною використання української мови, носіння українського одягу, літератури, спаленням або вивезенням до Росії українських архівів та бібліотек, переведенням до Москви українських вчених, штучними голодоморами, переселенням українців до Сибіру, а росіян до України. Оце так братерство! Невже так стають братами?

Лінгвіст Г. О. Хабургаєв вказав: «Древнерусского языка» чи «древнерусской народности» ніколи не було і не могло бути. З племен південного регіону сформувався український народ, а з кривичів та інших сусідніх племен – білоруський, з фіно-угрів під впливом слов’ян – російський. Археологічні пам’ятки Х-ХІ століття на території України засвідчують як мовний, так і культурний український етномасив, єдину українську народність

У 1996 році на VІ Міжнародному конгресі слов’янської археології, опираючись на історико-археологічний матеріал, дослідник Г. В. Штихов зазначив, що «ніякої древнерусской народності» в епоху Київської Русі не було, вона, на його думку, просто не сформувалась. Мовний матеріал свідчить, що в цей час формувались окремі народи: білоруський та український, і аж в ХІІ-XV століттях – російський. Цю теорію Г. В. Штихова підтримали інші науковці

Аналогічно висловився і український історик, археолог В. Д. Баран, який на підставі наявного археологічного матеріалу не прослідковує «ніякої древньоруської народності» і «древньоруської мови». На його думку, це сьогоднішні фальсифікації російської історичної науки.

“Московщина в післяординський період розвивалася за принципами управління Золотою Ордою, які базувалися на простих і зручних для керування засадах. Головний стержень Чингізидської держави – абсолютна, обожествлена влада государя, який здійснює управління не за єдиним для всіх законом, а за волею монарха. І всі піддані – від найпершого вельможі до останнього раба – були слугами государя. Московські правителі вважали, що Золота Орда розсипалася не через ослаблення ханської влади, а через свавілля ординської знаті. Тому зробили висновки: Московщина й у минулому і тепер будується за принципом – чим суворіший контроль зверху,
тим міцніша держава. ”

Білоруський історик В. Орлов зауважив: «Для меня и моих коллег, профессиональных историков нового поколения, которые рассматривают прошлое с позиций существования белорусской нации и государственности с многовековой традицией, совершенно очевидно, что версия происхождения восточных славян из «единого корня» – это плод творчества российских ученых XVIII-XIX вв., призванных обосновать притязания кремлевских правителей на белорусские и украинские земли… Не только Полоцк, но и Новгород, Ростов, Суздаль, Рязань не считались в то время Русью, а, напротив, ей противопоставлялись. За Владимиро-Суздальской землей это название закрепилось только со второй половины XIII в., когда население белорусских земель уже представляло собой отдельное этническое целое»

Реальное существование единой древнерусской народности, откуда якобы вышли белорусы, украинцы и русские, ничем не доказывается. С самого начала этногенез трех народов происходил на разных территориях и с участием разных этнических компонентов.

Киевская Русь, достигшая своего расцвета в XI-XII веках, это конгломерат автономных княжеств, населенных разными этносами. В большинстве из них правили местные династии, которые лишь номинально признавали «верховную власть» киевского князя. Династия «Рюриковичей» – миф, созданный на основе «Повести временных лет», представляющей собой литературную обработку легенд и преданий

Государственность на белорусских землях возникла намного раньше, чем на территории финского Залесья (Владимиро-Суздальского великого княжества, позже превратившегося в Московское).

Московское государство изначально было деспотией азиатского типа. Это закономерно, т. к. оно на протяжении свыше 240 лет (до 1480 г.) являлось улусом (автономной частью) Золотой Орды. Развитие общества в ВКМ шло по принципиально иному пути, чем в ВКЛ  (пример – уничтожение московскими деспотами Иваном III, Василием II и Иваном IV Великого Волжского пути, а также феодальных республик – Новгорода и Пскова);

Не было никакого воссоединения «исконно русских земель». Начиная с 1492 года, московское государство упорно стремилось захватить Великое Княжество Литовское и Польское королевство. В результате 300 лет непрерывной агрессии ему удалось сделать это

Аннексия ВКЛ стала огромным шагом назад для его населения во всех сферах политической, общественной, экономической и культурной жизни. Достаточно сказать о таких отвратительных «новшествах» как рабство крестьян (крепостное право) и рекрутчина (пожизненная служба в армии), ликвидация самоуправления городов (Магдебургского права) и самоуправления шляхты, установление режима религиозной нетерпимости

Етнос – стійка сукупність людей, які мають спільні, відносно стабільні особливості культури та психіки, усвідомлюють свою єдність та відмінність від інших подібних утворень. Основними історичними типами етносу є: рід, плем’я, народність, нація.

Російський професор А. К. Гуц у праці «Многовариантная история России» запитує: «Де знаходилась Земля Руська (Русь)? Які території має літописець на увазі, коли пише про руську землю, до якої підступилися монголи? Землю від Дону до Баренцева моря? Але, руська земля в той час – це всього лише землі навколо Києва, Чернігова та Волині... ім’я Русі залишалося тільки при Київській області»

Відомий російський історик М. Тихомиров також вказує: «в ХІІ-ХІІІ ст. назва «Русь» означала певну область: Київську землю у вузькому значенні слова... Назва «Русь» – давня назва Київської землі, країни полян, відомої вже в першій половині IX ст.»

Михайло Грушевський, у свою чергу, зазначає: «Ім'я Руси зявляєть ся на Україні далеко скорше нїж в другій половинї IX віка, і вже від IX в. у арабських ґеографів воно спеціально привязується до Київщини: аль Джайгані, дуже авторітетний ґеоґраф, що писав на урядї великаго визира Саманидів, володарів Хорасана (край на півд. схід від Каспийського моря)… Русь для нього-се Київщина: «Їх володар живе в Київі (Куябі)»

«Русь, що в IX ст. упевненими кроками вийшла на арену світової історії, виникла як об’єднання великих «племенних союзів» (поляни, сіверяни, деревляни, дреговичі, радимичі, в’ятичі, кривичі, ільменські словени), кожний з яких, у свою чергу, складався з кількох менших племінних груп», – вказує український історик та археолог М. Ю. Брайчевський [88, с. 148]. Пізніше до складу Русі шляхом завоювань було включено землі багатьох неслов’янських – фіно-угрських і литовських племен.

Литовські племена заселяли прибалтійські терени, а фіно-угрські – всю північно-східну територію, в тому числі межиріччя Оки та Волги, тобто серцевину сучасної Росії, де не проживало жодне літописне слов’янське плем’я."

З поданої літописцем картини ясно випливає, що Київська держава була політичним, а не етнічним утворенням, побудованим на васальній залежності підвладних Києву племен та територій

протягом XIII ст. термін «Русь» в його етнічному значенні охопив усі південні і південно-західні землі, тобто землі, на яких повільно починала формуватися українська народність.

Таким чином, літописи свідчать, що ні Новгородська земля, ні Смоленська, ні Суздальська (Залісся) до XIII ст. Руссю не називалися [104, с. 179]. Вони не називалися Руссю ані під час перебування під владою Києва, ані після сепарації… в літописах не згадано ані «Суздальської Русі», ані «Заліської Русі», ані «Московської Русі» – все це пізні вигадки імперських ідеологів. 

М. Грушевський відзначає наступне: «Сей малий трикутник між Днїпром, Ірпенем і Росю – се центр історичного житя нашого народу і вихідна країна його імени – се Pусь властива. Київщина під іменем Руси, Руської землї, противставляєть ся ще в XI- XII в. не тільки північним та східнїм землям (Новгороду, Полоцьку, Смоленську, Суздалю, Вятичам), а і українським, навіть найблизшій, нерозривно зв’язаній з полянською в одну полїтичну цїлість Деревлянській землї

Щодо Ростово-Суздальських земель, на яких, власне, відбулося «образование... ве- ликорусского племени», то російський історик В. О. Ключевський характеризує їх як край, «который лежал вне старой коренной Руси и в XII в. был более инородческим, чем русским краем», позаяк там «в XI-XII вв. жили три финские племени: мурома, меря и весь...»

В. Ключевський пише: «Простого сполучення між Київською Руссю і Ростовсько- Суздальським князівством не було. Коли ростовський чи муромський князь їхав до Києва, то мусив їхати не навпростець, а об’їздити далеко навколо. На всьому просторі між горішньою Окою та Десною, від міста Карачаєва до Козельська, тягнувся великий, непролазний праліс. Звідси і назва міста Брянськ (властиво Дєбрянськ, від дебрі – хащі). Тому київці і називали тоді Суздальщину Заліссям»… Разом з тим, у предків-росіян внаслідок сепарації від Києва утворилася своя держава – Суздаль, яка потім отримала назву Залісся, а ще пізніше – Московія.

Лише з кінця XII століття, з часу діяльності князя Романа Мстиславича західну Україну починають називати Руссю. Галицько-Волинського князя Романа Мстиславича називають «самодержцем усієї Русі», у той час як, скажімо, щодо Андрія Боголюбського літопис повідомляє, що він «хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі»

Московщина, в етнічному плані, ніколи не називалася Руссю. У XIX ст. було навмисне вигадано і широко розповсюджено, зокрема з легкої руки історика Погодіна, ряд штучних, історично абсолютно безпідставних термінів. Такі терміни, як «Русь Восточная, Русь Западная, Русь Северная, Русь Юговосточная, Русь Юго- западная, Русь Южная, Русь Черленая», – це пізніші мудрації редакторів історичних джерел. У старих текстах їх нема. Іншими словами, терміни Київська Русь, Південна Русь і похідні від них на зразок: південно-руські князі, південно-руські міста і т. д., а також Північна Русь, Північно-східна Русь, Ростово-Суздальська Русь, або, наприклад, Московська Русь та похідні від них, що зараз постійно і повсюдно вживаються у літературі, – це не що інше, як спеціальна вигадка, що має на меті підкріпити претензії на Київську спадщину  

«Треба підкреслити, що поширене зараз словосполучення «Київська Русь» не виступає ні разу в середньовічних літописах». «Киевская Русь» – термин происхождения книжного и ученого и ведет свое начало не из источников, а со страниц исторических трудов первой половины XIX века», – зазначає доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України О. П. Толочко

Наші літописці, як і тогочасні іноземні автори, ніколи до назви «Русь» не додавали прикметника «Київська» чи прикметника «Ростово-Суздальська» тощо. Русь була лише одна-єдина та неподільна, і всі добре знали, що під цим терміном треба розуміти. Російська історіографія закріпила в історичній літературі штучну назву «Київська Русь» (у значенні Росія), що викликало в науковому світі, зокрема західному, цілковите баламутство в термінології. Народжений в лоні російської науки термін «Київська Русь», як не дивно, знайшов популярність і в українській історіографії

С. Шелухін вказує: «Назву «Україна» вжито у літописі 6 разів, а саме під 1187, 1189, 1213, 1268, 1280 і 1282 роками. «Україною» тут названо ті ж землі, які названо також і книжним ім’ям Русі. Це синоніми. Тому професор Максимович мав повну рацію, коли писав «Руськая Земля, или Украйна» (Збірник творів М. Макси- мовича, ІІІ том, стор. 365)».

літописець записом під 1189 роком установляє, що Галицька Земля в ті часи являла собою частину України і тому звалася Україною Галицькою, подібно тому, як Поділля звалося Україною Подільською... Ся назва вживається і в козацьких думах. Зауважу, що інженер і географ Боплан так само в 1648 році вжив назву Україна до Галичини і до Поділля, яке займало і частину нинішньої Галицької Землі.

Ще цитата. «У рік 1213. Данило тоді вернувся додому, і поїхав з братом [Васильком] і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну» [101, с. 375].

Про співвідношення Русі та України пише і Н. Яковенко, підтримуючи в цьому питанні позицію С. Шелухіна. На думку Шелухіна, поняття «Русь» носило книжно-офіційний характер. На народному рівні побутувала самоназва території – «Україна», яка спиралася на слов’янські традиції іменування, окреслюючи поняття (своя) «країна», (власна) «земля».

Землі лісостепової зони Східної Європи, від побережжя Балтійського моря по усій Руській рівнині аж до Уральських гір і далі Західносибірської землі, заселяли фіно-угрські племена.

Саме в межах території розселення племені меря знаходиться серце Московської держави – Росії, і тут формувалося етнічне ядро російського народу. Північно-східні князівства: Ярославське, Переславське, Володимиро-Суздальське, Московське, де пізніше осів Великий князь, повністю збігаються з кордонами розселення народу Меря.

Із 7729 розкопаних А. С. Уваровим курганів не виявлено жодного слов’янського поховання. Історики, які так захоплюються домис- лами про якісь буцімто «перенесені назви», ігнорують той факт, що майже всі річки, озера, урочища та більшість населених пунктів на території колишнього Залісся мають донині не слов’янські, а фінські назви. «На обширному просторі від Оки до Білого моря, – зазначає В. Ключевський, – ми зустрічаємо тисячі неруських назв міст, сіл, рік та урочищ.

зустрічаємо багато рік, назви яких закінчуються на «ва»: «Протва», «Москва», «Силва», «Косва» і т. д. В одної Ками можна нарахувати до 20 приток, назви яких мають таке закінчення. «Vа» по-фінському означає вода. Назва самої Оки фінського походження: це – обрусіла форма фінського «jok», що означає «ріка» взагалі»

«Скажемо лише, що майже половина географічних назв, які зустрічаються в північній половині Європейської частини СРСР, за своїм походженням фіно-угрські. А таких топонімів – тисячі. Всі вони входять у словниковий фонд російської літературної мови: Вологда, Рязань, Онега, Кама, Холмогори, Вичегда, Вятка і т. д.», – вказує російський лінгвіст В. І. Литкін

П. Штепа пише: «Для науковця-дослідника географічні назви є безсумнівною вказівкою на те, який народ заселяв у праісторії дану територію. Коли поглянемо на мапу Московщини, то побачимо, що більшість географічних назв (особливо річок, озер, гір) є фінськими. Сучасна лінія фінської топоніміки йде від південного кута Естонії, вздовж кордонів Латвії, на Вітєбск, Арьол, Саратоф, Пензу, Арєнбурґ, Чєлябінск. Отже, топоніміка встановлює безсумнівно факт, що Московщина заселена фіно-угрськими племенами. Цей факт визнають і самі московські науковці.

Базуючись на досягненнях сучасної європейської політичної науки та археологічних джерелах із Центральної Азії, за сукупністю проаналізованих матеріалів можна наголо- сити, що народ меря займав об’ємну територію, починаючи від Московської, Ярос- лавської, Володимирської, Костромської та Іванівської областей. На заході народ меря межував із Смоленською, Новгородською, Псковською та Тверською областями. На північному сході меря межували з марійцями. На сході з Муромою, на півдні – з Мещерою. Північно-західним сусідом мері була Весь. Археологічний матеріал засвідчує чіткі риси мерянських старожитностей в ХІІ ст. на вище означеній території.

У Х-ХІ ст. у мері з’являються нові елементи культури, що можна пояснити впливом на цей народ слов’ян. В ХІ ст. асиміляція мері зі слов’янами посилюється. В цей час у них формується класове суспільство під впливом залучення мері до складу Київської держави.

За усієї політичної, військової, релігійної домінанти Київської Русі, яка фактично нав’язала фінам свій військово-політичний лад, фіни, за висновками етнологів, зберегли незмінними свої звичаї, культуру, побут, пісенний фольклор, що різнить їх зі слов’янами старокиївської держави

Ростово-Суздальська земля була територією фіно-угрських племен та не вважалась Руською землею.

На Русі, в Києві та Чернігові, територію між Волгою та Окою називали Заліською («Залеська земля»), тобто такою, що міститься за лісом

До приходу слов’ян з Півдня, який точно не можна назвати масовим, тут кипіло життя. Меряни були лідерами тодішнього фіно-угрського світу Європейської Росії. І тому вони виявилися сприйнятливими до нової ідеї державного будівництва на основі слов’янської мови і візантійської релігії, але етнічно залишившись фіно-уграми. Це було достовірно доведено в дослідженні генофонду російського народу в 2005 році. Генетична відстань між росіянами та фіно-уграми виявилася 2-3 одиниці, тобто фактично це один величезний народ

Стосовно дати заснування Москви український вчений Я. Дашкевич вказує, що: «Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 р. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва, як поселення, була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237-1238 pp.) і другому (1254-1259 pp.) – поселення Москва не згадується»

ще на початку XVIII століття в середині держави вживається назва не «Росія», а саме «Московія». А договором від 1700 року підтверджується сплата Московією кримським ханам щорічної данини до цього часу.

Стародавні греки мали звичай називати «Малою» країну, яка була колискою даного народу, а «Великою» – країну, пізніше ними колонізовану. Так, Мала Азія, в старогрецькому розумінні, була прабатьківщиною азіатів, а Велика Азія – зібранням їх колоній. Мала Греція обіймала тільки південну частину Балканського півострова (тобто Епір, Фессалію, Аттику, Пелопоннес), а грецькі колонії в Сицилії і вздовж берегів Апулії і Калабрії називалися Великою Грецією

Термін «русин» утворений цілком закономірно за правилами слов’янського словотвору: роус + инъ (литвин, мордвин тощо) і зберігає наголошений у західноукраїнських діалектах початковий склад слова русин (один з двох стародавніх наголосів). Збірне ім’я народу – Русь, як Чудь, Сербь, а одиничне – Русин, як Чудин, Болгарин, Сербин, або Сербіянин

Що ж до практики вживання етноніма «русин» в епоху Київської держави, то серед дослідників розбіжностей немає. Всі сходяться на тому, що русин – це південець (южанин) із полян [151, с. 145]. «Русь – се земля полян, Русини – се поляне». Русин – взагалі корінний житель південної Київської Русі. На населення Залісся термін «русин»
ніколи не поширювався. Суздаль і Новгород виразно відмежувалися від назви «Русь» у XII-XIII століттях і пізніше. Беззаперечним фактом є те, що росіяни ніколи не присвоювали собі етнонім «русин», який існував безперервно на українських територіях

Отже, бачимо, що назва «руський» (не «русин») у московських землях – це твір штучний

Є дуже дивовижно, коли ми чуємо, як теперішні громадяни Росії кажуть: «я русский», а тільки випадково кажуть: «я россиянин». То чому, питаємо, росіянин каже: «я русский»? Виходить, що одиноким поясненням на цей дивовижний «русский» вислів росіян є той факт, що Київська Русь володіла жителями Московії і вони були «русские люди», але не почували себе як громадяни Руси, а тільки функціонували як Київсько-Руська приналежність. І тому таким способом, вони не могли бути русинами, а тільки були руськими («русскими») підданцями.

Сам москвин не дивився на себе, ХТО він є, а лише ЧИЙ він є. Ця психологія і світогляд Москвина відбилися, як у дзеркалі, у крадіжці ним нашого національного імені «русин». Крадучи його у нас, москвин не міг його психологічно прийняти в іменниковій формі (хто) і прийняв у прикметниковій формі (чий) – «рускій».

Російський філософ, культуролог, письменник Г. Померанц говорить: «В самом этнониме «русские» слышится плененность, принадлежность, а не самостоятельное бытие. Китаец, турок, немец, жид – все они обозначены именем существительным, все суть сами по себе. Только русский – имя прилагательное. Были попытки ввести другие имена: русичи, россы, но они не привились. Народ сознавал себя русским (барским, царским, казенным, русским). Русские не владеют Россией; они принадлежат Руси»

Назва селян у російській мові (включно до XIX ст. селянство складало майже 90 відсотків населення Росії) походить не від їхнього місця проживання (село) і не від роду їхньої діяльності, а за релігійною ознакою християн – «крестьянин». Походження цього слова прозоре – «крестьянин», християнин, означає охрещену людину. До появи татар це слово іншого значення не мало.

Підкорене немусульманське населення Московії вимагало якогось спеціального означення. Його мусульманські правителі стали називати «райат» (християни, піддані), в значенні «людської отари». Немусульманське населення Залісся отримало з XIV ст. від монголо-татар іншу назву – «крестьяне»

Людину ми пізнаємо завдяки спілкуванню, саме через її мову, оскільки в мові – її внутрішній світ, почуття, мислення, інтелект, сутність. Так само через мову можна пізнати народ, оскільки вона розкриває сутність тих, хто є її носіями. Мова, як психологічне явище, впливає на психіку народу, витворює його характер. Це особлива знаково-звукова система національного буття, національної сутності та психології народу. Саме завдяки мові людина почувається «своєю» у певній національній спільноті, має здорове відчуття свого національного «Я».

мова – основний виразник національної психології і рушій духовного життя нації.

Український мовознавець, громадський та політичний діяч С. Смаль-Стоцький за- значав, що українська мова є відмінною від російської і схожа на сербську, хорватську, польську, словацьку.

Всесвітньо відомий учений академік А. Кримський, дослідивши величезний фактичний матеріал, категорично твердив, що жива українська мова ХІ ст. «стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена».

можна обґрунтовано стверджувати, що саме давня українська мова є тією мовою, яка найбільш близька до мови Київської Русі. А таке філологічне підґрунтя дало можливість в перших десятиліттях XX століття дійти висновку, що не було ніякої «древнерусской народности» та «древнерусского языка», який нібито потім став основою для російської, української та білоруської мов

Мерянський народ переходив на давньоруську мову – як мову Єдинобожжя – потужної інтеграційної ідеї, мову міжрегіональної торгівлі і як мову адміністративних установ. Мерянська мова, де, як доведено, було багато діалектів, на цю роль не підходила. Точно так як ірландці 300-400 років тому перейшли на англійську мову, але етнічно залишилися кельтами

Є. Наконечний вказує, що саме фіно-угрськими впливами пояснюють таке, наприклад, явище російської мови, як акання, нерозрізнення «а» і «о» в ненаголошеному положенні: «вода-вада», «Москва-Масква». Паралель знаходять у мордовській мові. Фіно-угрськими впливами пояснюють цокання, нерозрізнення «ц» і «ч». «Російська мова, на відміну від інших індоєвропейських і слов’янських мов, – пише В. Журавльов, – не лише не скоротила число відмінків, а навпаки, спостерігається тенденція збільшення їх числа: з’являються ніби два родові відмінки (вкус чая и стакан чаю) і два прийменникові (живу в лесу и пою о лесе). А з усіх мов світу саме фіно-угрські характеризуються великим числом відмінків: угрський – 21- 22, пермський – 17-18, фінський – 15-17. Це дає певну підставу бачити тут фіно-угрський вплив… До фіно-угрського мовного впливу лінгвісти зараховують поширені в розмовній мові вирази з частками «-то», «-ка». Наприклад, «а рыба-то жареная», «взгляни-ка!». Конструкції «я маю» в інших індоєвропейських і слов’янських мовах відповідає російська конструкція «у меня есть». Цей зворот властивий фіно-угрським мовам і його розповсюдження в російській мові пояснюють їх впливом.  

В средневековой Московии существовало одновременно несколько языков. Околославянский – как язык княжеской знати. Народные языки туземцев (финские). Тюркские языки как религиозные в период пребывания в Орде. Наконец, болгарский язык – как язык православных текстов и религиозных культов. Вся эта смесь в итоге и стала основой для нынешнего русского языка, совпадающего в лексике только на 30-40% с другими славянскими языками, у которых (включая белорусский и украинский) это совпадение несоизмеримо выше и составляет 70-80%.

Сегодня российские лингвисты в основном сводят истоки современного русского языка только к двум составляющим: это народный язык России (отнюдь не славянский, а славяно-финский койне с большим тюркским и монгольским влиянием) – и болгарский (древнеболгарский), он же «церковнославянский». В качестве третьего языка России можно назвать современный литературный русский язык, который является совершенно искусственным кабинетным изобретением, эдаким «эсперанто» на основе двух указанных выше языков-источников.

Почему нынешний русский язык более похож на болгарский и сербский языки, чем на белорусский и украинский? В России своих коренных славян не было (кроме редких поселений украинцев в Суздальской земле в XII веке и массовых порабощений белорусов и украинцев в ходе войн Московии против ВКЛ и Речи Посполитой). А потому изучение туземцами Московии славянского языка шло через религию, которая опиралась на болгарские тексты. Вот почему мордва Рязани, Москвы, Тулы, Костромы, Вятки, Мурома и прочих финских земель познавала славянский язык от болгарского языка – не имея своего местного славянского. А вот в Беларуси и Украине ситуация была иной: тут местное население (наполовину балтское в Беларусии наполовину сарматское в Украине) все-таки имело народные славянские говоры, которые и не позволили внедряться болгарской лексике из православных книг, подменяя свою исконную местную славянскую лексику.

Есть три момента, которые усиленно прячут все российские лингвисты. 1) До XVIII века язык Московии не считался никем в мире русским языком, а назывался конкретно языком московитов, московитским. 2) Русским языком до этого времени назывался только украинский язык. 3) Язык Московии – московитский язык – не признавался до этого времени европейскими лингвистами даже славянским языком, а относился к финским говорам.

Польские и чешские лингвисты и создатели славянских грамматик четко разграничивали русский язык (украинский) и московитский, а сам этот московитский язык не причисляли к семье славянских языков. Ибо язык Московии был скуден на славянскую лексику.

В 1778 году в Москве была издана брошюра писателя и лингвиста Федора Григорьевича Карина «Письмо о преобразителях российского языка». Он писал: «Ужасная разность между нашим языком (всюду в работе он называет его «московским наречием») и славянским… Этой проблемы никогда не было у белорусов, поляков, чехов, болгар, украинцев, сербов и остальных славян – где язык селян органично становится языком страны и народа. Это чисто российская уникальная проблема – как сочетать финский язык селян со славянским языком государства

«Якщо б з московської (російської) мови, – пише Л. Силенко, – забрати, наприклад, татаро-тюркські слова, то вона б була мовою не вистачаючою для життєвих відносин жителів Москви. Згадаю декілька татаро-тюркських слів, які входять в основу щоденної мови москвичів: бумага, денги, тєтрадь, карандаш, казна, балик, кабак, кафтан, глаза, караул, калітка, вор, бірюк, кандали, кумач, курган, кушак, башмакі, кутерма, тюрма, кутіть, ямщік, таможня, алтин, алий, балда, кабала, чулан, тюфяк, бірюза, баклага, буланий, упир, лапша, туша, набєкрень, таракан, кавардак, волок, колиба, кочевать, очаг, лафа, банка, чувал, чучело, кацап, палач, єрмолка, кубур, буча, пурга, кінжал, табун, шамать, халат, бакалейная та інші.

Головні вулиці Москви – Велікая Ордінка (ордінськая), Басманная, Таганка, Арбатська, Бутирська. Татарське слово «ба ман» значить «двірцевий хліб з печаткою». Пекар звався у Москві по-татарському, «басман» (басманщик). Слово татаро-монгольське «таган» значить «триніжник з обручем для горшків». У «тагані» стояв котел і під ним розкладалися дрова, готувалася їжа. Слово «бутир» значить «дім», поселення. Слово «арба» значить «двоколісний віз». На арбатській площі селилися бідніші татари, їх по-татарськи звали «артіл», що значить – «гірші люди», «ті, що позаді, тилові»; звідси походить «артель».

Як вбачається із зроблених відомим радянським мовознавцем О. Н. Трубачовим підрахунків у складеному М. Фасмером в середині XX ст. «Російському етимологічному словнику», із проаналізованих ним російських слів – 6304, або 58,3%, є за- позиченими з інших європейських мов; 1119 слів, або 10,3%, є невідомого походження; 3191 слово, або 29,5%, українського походження; 72 слова, або 0,8%, загально-східнослов’янського походження; 93 слова, або 0,9%, російського, тобто московського, походження.

П. Штепа з цього приводу пише, що московська літературна мова є найменш слов’янська з усіх слов’янських мов, їхня ж наукова мова на всі 100% складається з запозичень у німців, французів та інших європейців; слов’янських термінів є, мабуть, не більше, як один відсоток, бо москвини самі перервали процес послов’янщення (українізації) своєї мови, процес, що розпочався в XVII ст.

М. Воротиленко писав: «Москва запросила тисячі європейців, в основному німців, для розбудови своєї держави. Німці «винайшли» сучасну московську мову. Так Н. Греч склав граматику московської мови. Німець Ґрот уклав московський правопис та словник. В. Даль зібрав етнографічний матеріал, німець А. Гільфердінґ – мовний матеріал, німець Г. Бауер видумав їхню «варяжську теорію», німці Брокгауз і Ефрон видали першу енциклопедію і т. д. Німці створили московську технічну термінологію, просто переписавши німецькі слова московськими літерами.

В. Даль на замовлення московських правителів уклав словник московської мови, який в оригіналі називався «Толковый словарь великорусского наречия русского языка», де під руським розумівся український. Але в майбутньому царська цензура змінила цю назву на «Толковый словарь живого великорусского языка». В. Даль, будучи лікарем за освітою, працював у міністерстві внутрішніх справ Російської Імперії «чиновником для особых поручений» при керівникові цього міністерства. Він служив у міністерстві, яке, як відомо з історії, було основним душителем «инакомыслия» в «империи». Тому В. Даль не міг скласти правдивий словник московської мови. До того ж, з огляду на його європейське походження і те, що тогочасна московська мова була дуже бідна, він змушений був додавати багато німецьких слів, а інколи просто замінював українські слова на німецькі.

Після війни з Наполеоном у московську мову ввійшли тисячі французьких слів, які В. Даль, так би мовити, «узаконив», внісши їх у свій словник.

М. Воротиленко наводить також досить цікаву підбірку слов’янських і московських слів в такій послідовності: українська, польська, чеська, сербо-хорватська, словенська, словацька, московська:
1) але, ale, ale, ali, toda, ale, но;
2) аматор, amator, amatersky, amater, amateskih, amatersky, любитель;
3) байка, bajka, bajka, basna, fabula, bajku, сказка;
4) барва, barwa, barva, basa, barva, farba, краска;
5) блискавка, blyskawica, blesky, strele, blesky, молния;
6) вага, waga, vaha, teza, vaha, вес;
7) вечорниці, wieczornica, vechornytsi, vechornytsi, vechornytsi, vechornytsi, поси- делки;
8) виняток, wyjatek, vyjimkou, izuzetak, razen, vynimkou, исключение;
9) вік, wiek, vek, starost, starost, vek, возраст;
10) гак, hak, hacek, zakacaljka, hook, hacik, крюк;
11) гній, gnoj, hnoy, gnoj, hnoj, навоз;
12) дзвін, dzwon, zvonek, zvonce, zvonce, zvoncek, колокол; 

13) дорадник, doradza, radce, советник;
14) досить, dosyc, docela, posve, dokaj, docela, хватит, довільно;
15)займенник, zaimek, zajmeno, zamjenica, zamjenica, zameno, местоиме- ние;
16) зараз, zaraz, nyni, sade, zdaj, teraz, сейчас;
17) зле, zle, zlo, zlo, zlo, скверно, плохо;
18) злодій, zlodziej, zlodej, lopov, lopov, zlodes, вор;
19) знову, znow, znovu, ponovno, spet, опять, вновь;
20)зрада, zrada, velezrada, izdaja, veleizdesa, velezrada, измена;
21)кошик, koszyk, nakupni kosik, kasarica, nacupny kosik, корзина;
22) крок, krok, krok, korak, korak, krok, шаг;
23) курча, kurcze, kurc, pile, priscanec, kurca, цыплёнок;
24) лан, lan, lan, lan, lan, lan, нива, поле;
25) мапа, mapa, mapa, mapa, zemljevid, mapa, карта;
26) місто, miasto, mesto, grad, mesto, mesto, город;
27) неділя, niedzeiela, nedele, nedjelja, nedelja, nedela, воскресенье;
28) око, oko, oko, oka, oci, oko, глаз;
29) папір, papier, papir, papir, papir, papier, бумага;
30) пекло, pieklo, peklo, pakao, pekel, peklo, ад;
31)призьба, pryzba, pryzba, pryzba, pryzba, pryzba, завалинка

Тобто, В. Даль створив своєрідне «есперанто» для Московії, яке складалося з українських, татарських, німецьких, французьких та слів інших народів.

Повернемось до скопійованих московитами слів, використавши працю С. Коваля «Чия мова вторинна і пародійна». Автор пише, що більшість прикметників жіночого роду в російській мові створені із самодостатніх українських (до кількох згаданих можна долучити «добра», «зла», «велика», «мала», «печальна», «весела», «мудра», «дурна», «молода», «стара», «давня», «крайня», «зимня» і т. ін.).
Додайте до наведеної низки слів по літері «я» і отримаєте «рускіє» слова… Прикметники середнього роду та у множині створювалися за тією ж схемою, тільки тут замість «я» доточувалась буква «є». «Давні-є», «крайні-є», «сині-є», «тонкі-є», «давнє-є», «крайнє-є», «синє-є». І знову ці пародійні подвоєння «єє». Та хіба лише одні прикметники? Власне, більшість слов’янського коріння слів сусідньої мови сконструйовані з наших самодостатніх першослів шляхом доточення до них наших-таки слів «я», «є», «ні», «лє» (є, так), «ще», «що», «це», «де», «бо», «то».

Значний блок українських слів, створених із використанням і нині активно діючих у нашій мові займенників «це», «ця», «ці», позичивши, сусіди знову-таки недоладно поперекручували заміною в згаданих займенниках голосних на «о», «а», «ы» та втуленням у слова зайвих ускладнюючих вимову приголосних «л», «д» тощо. «Сон-це» – «со-Л-н-це», «сер-це» – «сер-Д-це» (більшість сусідів при вимові ті «л», «д» опус- кають). «Я-й-Це» – «я-й-Цо», «кіль-Це» – «коль-Цо» (від слова «коло»), «молодці» – «молод-Цы», «молоди-Ці» – «молоди-Цы», «сестри-Ці» – «сестри-Цы», «от-Ці» – «от- Цы», «стани-Ця» – «стани-Ца», «околи-Ця» – «околи-Ца», «столи-Ця» – «столи-Ца», «стори-Ця» – «сто-ри-Ца» і т.ін.

Сім днів («тиждень» по-нашому) у су- сідській мові іменується «нє-дєля». Недоречна калька з нашої логічної «неділі» («не діло» – вихідний день себ-то). Але сім днів неробства поспіль, а потім знову «нє-дєля» – чи не забагато? Коли ж у вас «дєля», сусіди?

Деякі, здавалося б на перший погляд, зовсім далекі від нашої мови «російські» терміни при вдумливому аналізі виявля- ють своє не надто приховане українське (русинське) коріння. «Сірники» (із сірки зроблено основний елемент) на Яузі-ріці носять «самостійну» назву «спички» (замість скалки взятої «з пічки», не «с-печки»!)
«Це-глина» там «к-ир-пич» (к теплу, «піч», знову-таки не «к-ир-печ»!). «з-десь» (був «десь» далеко та змістився сюди, за тубільною логікою слово мало би форму- люватись як «с-где-то»). Лише ледачий, нездатний мислити не помітить сусідських позичок при компонуванні термінів для виміру часу.

Детальнішу й повнішу інформацію про татаро-фіно-угрські складові сусідської мови читач може отримати, простудіювавши фундаментальну працю «Мага Віра» Лева Силенка.

До речі, за Київської держави, до приходу татаро-монголів, митні заклади під Москвою іменувалися «Митищі» (великі митниці). Святослав Войовник у підкореній Хозарії заснував місто Білу Вежу (не «Башню»), а на територіях давньої землі Новгородської в сучасних губерніях Архангельській, Тверській, Псковській, Новгородській дотепер збереглися ріки з бездискусійно русинськими (українськими) назвами: Волошка, Хмара, Люта, Межа, Мста Велика-я, населені пункти Середа, Селище, Марево, Мста, Волошка, Змієвка, Молоді, Плесо, Луки, Великі-є Луки, Прилуки, Галич, Солігалич, Руська (ще без доважка «я»).

Розглянемо ще кілька дотичних термінів, хоча б назв ранкового та вечірнього прийняття страв. Наші відповідники «сні- данок» (сну дання, данець), «вечеря» (від «вечора») – вельми прозорі. Що ж за дивні, незрозумілі аналоги у сусідів? Як то можна сьогодні вранці їсти на «завтра»? З «уж-іном» – взагалі глухий кут, начебто, безпросвітний. Але докопатися до істини не так уже й складно. Терміни, гадаю, виникли в середовищі племені кривичів, на базі чийого спародійованого діалекту і формувався при переселенні майбутній «язик». Кривицькі чоловіки-мисливці вечеряти приходили в селища, споживали їжу «у жін» (у жінок, себто). Вдосвіта господині випроваджували їх на промисел, давши із собою заготовлений вчора «на завтра» сніданок. Відсіля й «завтрак» – вчорашні харчі на сьогоднішній ранок.

«Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови». (Григорій Квітка- Основ’яненко, Лист до А. Красовського 28.ХІІ.1841)

“«Поборюючи Московщину, треба обов’язково враховувати силу України. колись незалежна, вона не забула ще, чим вона була. Попри деспотію Московщини, яка душить все українське, ця козацька нація є і далі вільнолюбна. Це був би смертельний удар по Московщині, якщо б Україна знову стала незалежною. тоді вона відіграла б головну роль у визволенні всіх народів, що тепер стогнуть у московському ярмі», – з листа французького посольства до міністра закордонних справ, 1795 рік.”

У московській мові близько трьох чвертів свого словника заповнено німецькими та французькими словами

Вже сучасні дослідження, виконані лінгвістами з Київського університету ім. Т. Шевченка, підтвердили правоту О. Потебні: індекс спільності української лексики з білоруською – 84%, з польською – 70%, а з російською – лише 62 %.

О. Потебня на основі детального аналізу писемних пам’яток Київської Русі, Острозької Біблії, Іпатіївського списку та давніх рукописів дійшов висновку: українська мова почала формуватися раніше за ХІ століття

Велике «братання» між українським (руським) народом та московським (російським) мало завершитися повною колонізацією, винищенням української нації, повним злиттям народів. Відсутність власної історії примушувала до колонізації народу, у якого було вкрадено назву та історію шляхом переселення завойовників на окуповані території і, навпаки, знищення або виселення корінного народу, знищення ознак, що відрізняють одну націю від іншої – його мови та культури.

землеробство русина та кочівництво москвина/росіянина – і породили два діаметрально протилежні Світи, які, хоча і мають переплетені спільні риси, що зумовлені, в основному, асиміляторськими процесами, але в своїй основі та ідеології базуються на повністю протилежних цінностях.

М. Фрідріх підкреслює: «росіянин здатний багато чого витримати – бідність, голод, холод, ізоляцію, самотність, він здатний приносити себе в жертву, умирати. Чого не може стерпіти більшість росіян, так це відчуття незначущості своєї країни у світі. Росіяни прагнуть жити лише у світовій державі. Хочуть, щоб про них говорили з острахом, щоб Росія володіла військовою могутністю і творила «велику історію».

Вплив магдебурзького права на суспільно-політичне, громадське і правове життя формував нові засади національної ментальності, невластиві російській міській культурі, котра ніколи не знала норм магдебурзького права

як бачимо, правова традиція Русі (України) в своїх ключових особливостях відображає саме західну традицію права, в той час, як правова традиція Московії (Росії) більше тяжіє саме до східної правової традиції

“гайдамаки – це не селяни, котрі проти панів повстали, а ті січовики, які вийшли з підпорядкування Костя Гордієнка, що героїчно сидів в Олешках і створили свою січ – гард на Бузі (десь біля сучасного Південноукраїнська). ”

Данський посол у Москві Ю. Юль відмічає, що князь Меньшиков – «друга особа після царя» – не вмів ні читати, ні писати. Не знали ніякої мови, крім російської, канцлер Головкін, новгородський митрополит, духовник Петра І. Жоден з московських високопосадовців не знав латинської мови, що панувала тоді в освічених колах і на королівських дворах. При царському дворі була одна особа, яка знала латинську мову – І. Мусін-Пушкін, сподвижних Петра І [212, с. 118]. Один іноземець, який відвідав Московію у XVI столітті, писав: «У всій Московії з тисячі людей ледь знайдеться хоч один, який вміє читати і писати...»

Підтвердженням того, що всі західно-євпропейці завжди добре відрізняли Московію від України (Русі) є наявний картографічний матеріал. «На старовинних мапах, як, напр., на мапі Ератостена (276-196 до P. X.), Кл. Птоломея (10-178 по P. X.), Тацита (55-117) бачимо, крім загальної назви для всієї території України (і трохи поза нею) «Скитія», також і поділ цієї території на низку більших і менших областей з назвами племен, що їх заселювали. На пізніших мапах, напр., на мапі Беатусаз Xст .зазначена Alania від гирла Дунаєм вгору та Sarmatia поруч неї на лівобережному сточищі Дунаю. На мапі С. Мінстера з 1552 року написано: Russia sive Ruthenia quae et Podolia olim vero Roxolana (Русія, або Рутенія і Подолія, чи колись Роксоляна). На його мапі цією назвою за- значена вся наша Чорноморщина. Те саме і на мапі Ортеліуса з 1590 року. Московщи- на на цих мапах зазначена, як Moscovia», – вказує П. Штепа

Надзвичайно цікавий аналіз картографічного матеріалу зроблено українським істориком, членом Центральної Ради УНР С. Шелухіним у статті «Назва України у стародавніх географів».

Велику наукову цінність являють собою географічні карти французького інженера і географа Гільома Левассера де Боплана з описом України. Він 17 років, а саме з 1630 до 1648 року працював по своїй спеціальності на Україні і був очевидцем того, що описав і про що писав. У Боплана Московія ніде і ніяк Русью і Росією не вважається – Московія у нього має назву тільки Московії.

До 18 століття Московія на іноземних географічних картах пишеться тільки Московією, а ні Русью, ні Росією не зветься і за них не вважається. Назва Московії Росією спочатку з пояснюючими додатками починається з 18 віку. Назва України Малою Росією чи Малоросією на географічних картах 16, 17 і 18 століть не існує.

Україну давні географи звали також Сарматією, Русією і Червоною Русією. Московія у них ні одним з сих імен не звалася, а мала тільки ім’я Московії. Україна, Московія і Польща – се у географів три різні організми, кожен з своїм власним ім’ям і життям, з своєю власною територією і своїми межами.

Україна в IX вікові, коли ні Польської ні Московської держав ще не існувало, була вже великою і могутньою державою. В старих письменних пам’ятках, які уціліли, назва України вживається в 1187 році. В ті часи Польща ще тільки складалася в державу, а Московської держави ще не існувало.

Таким чином, український народ має для себе і для своєї території свій власний і споконвічний дійсний внутрішній і закордонний географічний, історичний, етнографічний і політичний паспорт з іменем України і Українського Народу

князь Галицько-Волинський Роман Мстиславович зумів об’єднати в одну державу Волинь, Галичину, Поділля, Буковину, Київщину, чималу частину південних степів і Придніпров’я. Саме в цей час Руссю почали називати не лише землі Київщини, а й територію сучасної Правобережної України. Тобто ця назва перейшла не до Московії, а залишилася для позначення земель сучасної України. У свідомості тогочасної політичної еліти склалося уявлення, що руська князівська династія «перейшла» із Києва в Галич. І навіть через 470 років по смерті Романа у Синопсисі Київському, виданому 1674 року, про князя говорилося, що він «престол же Київського самодержав’я переніс із Києва до Галича.

“дід відомого композитора Петра Чайковського – Петро Чайка – закінчив Києво-Могилянську академію і його, як медика, російський уряд відрядив штаб-лікарем у вятку. З 24-річного віку майбутній композитор майже щороку по кілька місяців жив в Україні, де написав понад 30 творів, серед яких – опери «Коваль Вакула» («Черевички»), «Мазепа», пісню-романс «Садок вишневий коло хати», дует «На вгороді коло броду» на слова Т. Шевченка. В жорстокі часи наступу імперії на українську мову він домагався постановки «Тараса Бульби» М. Лисенка, використав у творах багато українських народних пісень. ”

“19 вересня 2019 року Європарламент прийняв резолюцію про Пакт Молотова-Ріббентропа, яка підготовлена у зв’язку з спробами «фальсифікації історії з боку Росії». ”

20 жовтня 1672 року між Османською імперією і Річчю Посполитою у м. Бучач, на Тернопільщині, укладено мирний договір за участі представників гетьмана Петра Дорошенка. У ньому вперше на міжнародно-правовому рівні вжито термін «Українська держава» («Ukrainskie Panstwo»).

“У 2013 році російськi генетики та антропологи провели великомасштабне комплексне дослідження російського генофонду — і були не просто здивовані, а вражені отриманими результатами. Ви- явилося, що генетично росіяни «не східні слов’яни», а «фіни-угри-татари». ”

No comments:

Post a Comment

"Мистецтво мислити системно" Донелла Медоуз

Швидкочитання (промо) Кращі нотатки з книги: “Це основна ідея теорії систем. Завваживши звʼязок між структурою та поведінкою, ми починаємо ...